“Куля пробила голову крізь каску…” – останні дні і години життя тернопільських Героїв Небесної Сотні

У дні, коли березень протягує руку квітню, минають сороковини від переходу в засвіти п’ятьох Героїв тернопільської землі. Про останні їхні дні земної служби розповідають рідні та знайомі.

Олександр Капінос. Знайома Сашка Роксана Харчук згадує: «У списку, опублікованому в «Українській правді» 19 лютого, я побачила знайоме мені прізвище — Капінос Олександр.

Ми не були добре знайомі, я зустрілася з ним випадково під час мовного протесту, який відбувався влітку 2012 року під «Українським домом». Спочатку Сашко був одним із протестувальників, згодом приєднався до голодування. Розговорилися. З’ясувалося, що він живе в Тернопільській області, займається фермерством. Я дивувалася, чому він так переймається мовним питанням. Адже для фермера воно, як на мене, не могло мати такого значення, як, наприклад, для філолога. Одначе питання мови було для Сашка, якому на той час виповнилося 27 років, важливим: він усвідомлював її як символ України й людської гідності, зрештою, себе самого. Олександр був патріотом, якого щиро обурив наступ режиму на українців через мовне питання. Ідеаліст чистої води, не довго думаючи, зібрався й приїхав до Києва. Під час нашої розмови трапилася та випадкова й водночас знакова річ, що наповнює життя потаємним сенсом. Почала розпитувати його про Тернопільщину. Неймовірно, але Сашко жив на Кременеччині саме в тому селі, звідки походила моя бабуся. І це був зблиск, бо відразу згадалася й Іква, й підніжжя Кременецьких гір. Комусь ці гори видадуться звичайнісінькими горбами, але це не так: вони такі ж «високі, блакитні та найсвятії», як і в Шевченка, пише Вільне життя плюс.

Я знала і знаю різних людей, високоосвічених і дуже талановитих, але з певністю можу сказати: досі кращої людини за Сашка мені в житті зустріти не довелося».

Ігор Костенко. Побратим Володимир Дітчук пригадує: «Познайомився з Ігорем на Євромайдані. Точніше, спільні друзі познайомили, бо ми навчались на одному факультеті. Від того часу разом їздили на Майдан. Однією компанією зустріли Новий рік і його день народження — 31 грудня. Не хочу брехати: найкращими друзями ми не встигли стати. Але здружилися добре.

Він завжди рвався вперед, страху ніякого не знав. Йому нудно було на мітингах, а мені навпаки, бо я геополітик за освітою. В останні дні ми знали, на що йдемо. І розуміли, що можемо не повернутися. Але не хотіли в це вірити, хоч знали, що відступати вже немає куди. Під час атаки 20 лютого я запропонував піти на Михайлівську набрати матеріалу для барикад. Ігор погодився. Крізь вогонь та димову завісу, натовп ми загубили один одного. Я був біля Жовтневого, допомагав медикам. Треба було віднести застреленого хлопця. Коли приніс туди, де лежали інші поранені, вбиті, то серед уже застрелених побачив знайомі черевики. Я стривожився. Обійшов тіло з іншого боку, попросив зняти полотно з лиця… Ми не бачилися з ним хвилин сорок після того, як втратили один одного з виду.

Ігоркові не треба було загинути, аби стати Героєм, він ним був від початку нашого знайомства».

Василь Мойсей. Тітка загиблого наступного дня після сумної звістки сказала: «Василь щиро любив свою сім’ю, найбільше — маму, але Україну любив більше за все, бо нікого не слухав».

Юля Гундер, близька подруга Василя, пригадує: «У ніч із 19 на 20 лютого ми спілкувалися телефоном довго, десь до пів третьої. Він обіцяв зателефонувати вранці, але не подзвонив. Я захвилювалася, почала надзвонювати безперервно. Була на роботі й постійно слідкувала за новинами, врапт побачила й прочитала замітку про те, що стріляли в майданівців снайпери. Побачивши, що серед загиблих є волинянин Василь на псевдо «Крук», не могла в це повірити, але відчула, що то він…»

Незадовго до смерті на своїй сторінці в соціальній мережі Василь написав: «Краще вмерти вовком — ніж жити псом».

Побратим загиблого Анатолій Пушкін в інтерв’ю журналістам сказав: «Коли його несли, Василь був ще при свідомості і сказав, що він усім прощає, прощає своїм убивцям».

Устим Голоднюк. Родич Ігор Кінах пригадує: «Він казав: «А хто, коли не я? Хочу, щоб були зміни в країні, хочу, щоби мої діти жили в іншій державі, не такій корумпованій, а в європейській. Де існує право, де людина — це цінність».

Родичі розповідають, що Устим у Києві вибився із сил і дуже схуд. Тому батько поїхав за ним, аби забрати додому й хоч трошки поправити здоров’я. Ще о 9-ій ранку говорив із ним телефоном, об 11-ій вони мали їхати додому. Своїм побратимам Устим сказав: «Ще один раз йду в атаку і їду додому, хлопці, трохи відпочину». Під час цієї атаки він і поліг.

— Куля нині в батька. Вона пробила голову крізь каску. В нього каска була миротворця, блакитного кольору, — каже Ігор Кінах.

Назар Войтович. Розповідає товариш Олег Матичак: «Він був обізнаним в історії нашої держави. Під час поїздки на Майдан того злощасного дня Назар тлумачив події сьогодення України, згадуючи УПА… Його погляди на політику і стан країни були досить таки дорослими, розумними попри юний вік. Свідомі патріотичні мотиви Назара я неодноразово помічав на картинах, які малював мій друг. Відправилися ми з ним у Київ 19 лютого. Тоді всю дорогу співали українські національні пісні, говорили про долю держави, про її майбуття. Назар до останнього подиху був патріотом своєї держави, тому вірив у світлий кінець революції гідності людської.

Коли ми підійшли майже до передової, там всі бігали: хтось волік укріплення на барикади, хтось поранених. Усе відбувалося неймовірно швидко, що не думав, де ти й хто ти. Опісля двогодинної метушні мені зателефонували й повідомили, що Назара вбито… До того часу я відшукав всіх друзів, що були з нами, всіх, окрім нього…»

40 днів служби в Небесній Сотні. Замість зброї — молитва солдатська, замість обладунків — покров маминих і батькових молитов…