21-річна Ілона Мельник з Тернополя спершу виграла інтернет-конкурс у Чорткові й стала обличчям ювелірної крамниці «Рубін», а згодом вступила на навчання до модельної школи «Katrin Models Manegmant», що в Тернополі, після закінчення якої отримала контракт на роботу в Індії. Там в Ілони були фотозйомки для крамниць одягу й можливість познайомитися зі звичаями, культурою Індії, й, власне, самим індусами.
Дівчина розповіла НОВІЙ Тернопільській про те, що її найбільше вразило, про індусів, які вірні своїм традиціям, про свою роботу й зйомки.
Про навчання в модельній школі
– У січні цього року я закінчила школу «Katrin Models Manegmant». Там я навчалася близько трьох місяців. Ще під час навчання ми брали участь у показі весільних суконь від «El Lirio». Пригадую, я тоді заробила перші гроші – 400 гривень, і тоді ж було моє перше дефіле. Під час цього невеличкого досвіду я зрозуміла, яке це задоволення працювати моделлю. Мене переповнювали емоції. Ніколи не думала, що хобі може перерости у серйозне заняття, яке до того ж приноситиме заробіток. Після закінчення школи мене замітили львівські директори, адже агентство у Тернополі це філія від львівського. Сказати, що я зраділа – не сказати нічого. Розуміла, якщо випадає можливість надалі працювати в тому напрямі, то упускати її не можна.
Про вибір і перший контракт
– Перший контракт мені знайшли в березні цього року, але я була змушена відмовитися, бо закінчувала четвертий курс і потрібно було вибирати: або диплом, або моделінг. І я вибрала навчання, але вже в червні, після закінчення університету, мені прийшов новий контракт в Індію, в місто-мільйонник Мумбаї (населення понад 14 мільйонів мешканців, – авт.) – друге за розвитком місто в Індії, після столиці Нью-Делі і друге місто в світі за населенням в офіційних межах. Коли я повернулася додому, то Тернопіль мені взагалі здавався безлюдним. І я насолоджувалася тим, що можу вільно пройти по вулиці і мене ніхто не буде штовхати чи зачіпати (усміхається, – авт.).
Про роботу зокрема і моделінг загалом
– До Індії їхати не боялася, а навпаки хотіла спробувати щось нове, побачити нове й навчитися новому. Всім ж відомі слова, бажання – тисяча можливостей, а небажання – тисяча причин, а я від своєї роботи отримую неймовірне задоволення і ще що мене спонукає до нових звершень – підтримка моїх батьків. Поїздка до Індії стала для мене чудовою можливістю рости й розвиватися. Тим паче ми їхали від агентства, яке дбало про нас, і якщо виникали якісь проблеми, завжди могли зателефонувати до нашого директора Олени Бондар, яка у будь-який момент готова була допомогти. Відтак в індійському місті Мумбаї працювала два з половиною місяці. У тиждень було від двох до чотирьох зйомок. Робота оплачувалася добре. Нам також оплачували житло, переліт, давали кишенькові гроші – дві тисячі рупій у тиждень, на наші гроші – це 700-800 гривень. До Індії летіла з дівчинкою з нашого агентства Ірою Богуш, а там на нас чекала ще одна українка. Взагалі в Індії дуже багато українців. Я зустрічала людей і з Луцька, і з Одеси, і що мене здивувало, то те, що навіть дівчата з Канади, Америки, Польщі приїжджають працювати в моделінгу. У нашій країні цей вид бізнесу зовсім не розвинений, а відтак, складається поганий стереотип про моделей. Утім моделінг – це насправді дуже важка й виснажлива робота. Постійно потрібно працювати над собою, своїм тілом, характером, удосконалюватися.
Про зйомки
– Зйомки, зазвичай, були на студії. Там у команді працюють від 10 до 15 осіб. І у фотостудії завжди перебуває багато людей – приходять клієнти, які випускають свої лінії одягу, і шукають дівчат-моделей для реклами. У них дуже популярні онлайн-каталоги й звичайні каталоги, де зображені різні моделі одягу, які вони можуть запропонувати покупцям. Якщо ти сподобалася клієнту, то могла мати кілька зйомок у тиждень і це було дуже добре, бо означало, що ти себе вже зарекомендувала. За день у мене було 16 переодягань, а так могли мати й по 80 переодягань. Найбільше у мене було 130. Одяг – індійські національні сарі й курті. Що, власне, є особливістю індусів? В образах вони використовують дуже багато прикрас, і чим яскравіші, чим їх більше, тим гарніше. Прикраси одягають на руки, вуха, волосся, в ніс, на ноги…
Про індусів
– Індуси щирі й приємні, принаймні, мені лише такі зустрічалися (усміхається, – авт.). Вони можуть підійти до тебе на вулиці й сказати, що ти маєш гарний вигляд, у тебе гарне плаття, волосся, очі. А взагалі на нас дуже активно реагували в Мумбаї. Ми жартували, що для індусів білі люди, то як восьме чудо світу. Часто підходили люди й питали, чи можна з нами зробити фото або селфі. Вони могли просто йти по вулиці і спеціально зачепити нас рукою, усміхнутися. В супермаркеті підходили запитували, чи можна сфотографуватися. Ми частіше відмовляли, бо якщо одному скажеш «так», то вишикується черга з охочих.
Про їжу
– В Індії дуже полюбила чай з молоком. Фрукти могли їсти в необмеженій кількості, адже там, наприклад, 13 бананів коштують 40 рупій, тобто якщо перевести на наші гроші, то один банан – одна гривня. Яблука були дорожчі, бо це вже імпортні продукти. З м’яса в них тільки курка. А вся їжа дуже гостра, зі спеціями. Найбільше мені сподобався чапаті, це такий смажений хлібчик, схожий до наших млинців, а також сир панір і йогурт. Кишенькових грошей, які нам виділяли, вистачало з головою, бо ціни дуже помірні. На тиждень нам вистачало 500 рупій, а давали дві тисячі. Такі фрукти як кокос, манго, папая коштують копійки, а така смакота, що це щось неймовірне. А от сумувала я за м’ясом і казала, що коли повернуся додому, то сяду на м’ясну дієту (усміхається, – авт.).
Про національний одяг індусів
– Зазвичай, ми фотографувалися в сарі і курті. Це їхній національний одяг. Що мене здивувало, то індуси не зраджують своїх традицій і не змінюють національний одяг на новомодний іноземний. Хоча цей одяг для них доступний, бо мають величезні торгові центри. Сарі – це топік і спідничка, яку обмотують довгою тканиною, на кшталт шарфів. Обов’язково одяг має бути яскравий, блискучий. Курті – це щось схоже до нашої туніки з розрізами по боках, а підспід одягають легінси, схожі до наших шароварів, знизу звужені й доверху розширені. Їхні сарі й курті є на всі випадки життя – від народження й до смерті.
Про Індію, як про країну, де немає нічого неможливого
– Я навчилася завжди ходити з усмішкою, адже там всі люди на вулиці йдуть і усміхаються тобі. Затори в Індії по три години, а особливо в робочий час. А ще там немає правил дорожнього руху, тому всі їздять як хочуть, але зі швидкістю 20-30 км/год. За той період, що була в Індії, не бачила жодної аварії. Мешкали ми у квартирі. Спочатку нас було четверо, а потім одна дівчинка поїхала. У нас була прибиральниця, бо в усіх індусів на будинок є клінінг-леді. Жінки своїх будинків самі не прибирають. Звичайно, робота клінінг-леді не дуже оплачувана. За місяць вони отримують три тисячі рупій, а нам у тиждень на кишенькові витрати давали дві. Там також дуже велика різниця між багатими і бідними. І ще в Індії є третя стать, коли на вигляд неможливо визначити, чи це жінка, чи чоловік, але одягаються вони як жінки. За віруванням індусів, ці люди приречені на жебрацтво. У них навіть є повір’я: якщо чоловік не дасть їм грошей, то він приречений на нещастя в особистому житті і в нього ніколи не буде сім’ї.