За результатами роботи ДУ «Тернопільський обласний лабораторний цент МОЗ України» підтверджена циркуляція ентеровірусів у зовнішньому середовищі. Зокрема, відсоток позитивних знахідок у стічних водах області становить 14,8%.
На жаль, офіційна статистика зареєстрованих випадків ентеровірусної інфекції не відображає реальної картини епідемічної ситуації. Обставини, що цьому сприяють є: при наявності слабо виражених клінічних ознак, хворі не звертаються за медичною допомогою; не завжди виставляється лікарями діагноз ентеровірусної інфекції, захворювання маскується під іншими діагнозами (наприклад ГРВІ, тощо); лабораторно не підтверджується.
Ентеровірусна інфекція – це група гострих інфекційних захворювань, що викликається великою кількістю збудників (понад 100 серологічних типів вірусів).
У зв’язку з поліморфізмом клінічної симптоматики застосовується класифікація за формами захворювання: типова та атипова. До типових форм перебігу ентеровірусної інфекції відносять герпангіну, епідемічну міалгію, екзантему, асептичний серозний менінгіт. До атипових форм – ентеровірусний увеїт, нефрит, панкреатит, енцефаломіокардит новонароджених.
Частіше використовується термін –синдром “рука, нога, рот”(від англійської назви Hand-Foot-and-Mouth Disease або HFMD). Таку назву хвороба отримала через свої зовнішні прояви – внутрішні поверхні щік, губи, язик, горло покриваються невеликими сірувато-білястими пухирями, поява яких можлива і на долонях, пальцях, ступнях.
Загалом ентеровірусна інфекція характеризується ураженням центральної нервової системи, м’язів, шкірних покривів, протікає за типом ентеритів, гострих респіраторних захворювань.
Найчастіше захворюваність реєструється серед дітей віком від 3 до 10 років. Дорослі та діти старшого віку хворіють рідше, що пояснюється наявністю у них імунітету, який сформувався внаслідок безсимптомної інфекції, саме вони можуть бути носіями даної інфекції.
Ентеровіруси стійкі у зовнішньому середовищі, при кімнатній температурі зберігаються до 3 місяців, добре переносять низьку температуру та замороження, у фекаліях здатні зберігати свою життєздатність більше 6 місяців. В природі ентеровіруси існують у 2 резервуарах – в зовнішньому середовищі – продукти, вода, грунт, і в організмі людини, де вони накопичуються і розмножуються.
Джерелом інфекції є хвора людина або носій. Механізм передачі – фекально-оральний, повітряно-краплинний. Шляхи передачі – водний, харчовий, контактно-побутовий. Чинники передачі – вода, овочі, руки, іграшки, тощо контаміновані ентеровірусами. Характерна літньо-осіння сезонність.
Тривалість інкубаційного періоду становить від 2 до 10 днів (в середньому 2 – 4 дні). Захворювання починається гостро, з різкого підвищення температури тіла до 39 – 40 градусів, ознобу, головного болю, слабкості, порушення сну, відсутності апетиту, періодичної блювоти.
Пік виділення збудника припадає на перші дні клінічних проявів.
Для встановлення діагнозу можливе лабораторне підтвердження ентеровірусної інфекції: виявлення РНК ентеровірусу методом ПЛР та на культурі клітин з метою виявлення ізоляту вірусу у зразку фекалій.
Методи специфічної профілактики (вакцинація) проти ентеровірусних захворювань не розроблені.
Заходи неспецифічної (індивідуальної) профілактики:
– дотримання правил особистої гігієни;
– користування індивідуальним посудом, рушником тощо;
– часте миття рук;
– використання тільки для пиття води гарантованої якості;
– при купанні у відкритих водоймах уникати попадання води в носоглотку;
– часте провітрювання приміщення;
– щодення вологе прибирання у помешканнях.
Загальна профілактика ентеровірусних інфекцій включає наступні заходи:
– забезпечення населення безпечними в епідеміологічному плані продуктами та водою;
– дотримання санітарно-гігієнічних вимог при видаленні та знезараженні нечистот.
При перших ознаках захворювання необхідно звертатися за медичною допомогою, не займатися самолікуванням. Маленьким дітям (до 3 років), які контактують з хворим, зазвичай для профілактики призначають імуноглобулін та інтерферон інтраназально протягом тижня.