До хутора Мартинівка (Бучацький район) не їздить автобус. І сільська рада – за 9 кілометрів, у селі Пилява. На хуторі залишилися дві родини. Живуть четверо людей.
"Тутво жити, то тра мати гідного пса й господара. А то – ні в кут, ні в двері. Так терплю. Але Ісус сказав: "Хто терпен, той спасен", – пояснила Ольга Мороз, 86 років.
Ольга Григорівна живе із 83-річним Зеновієм Семеновичем. Офіційний чоловік помер 20 років тому.
"А тому хлопові, який жиє зі мнов, 20 років тому жінка померла", – продовжує Ольга Мороз. –"Тілівізора не маю, пральної не маю. Бувало, навіть не знала, що вже за день. Хтось над’їде, то спитаюся. Бо гадаю, якби свєто, то щоб не робити. Правда, невістка до мене дзвонила. Тепер щось перестала.
Виховала трьох синів і дочку. Маю 25 правнуків. Навіть ніхто не наглєне. Син, як женився, привели молоду. Свахи співали: "Твори мати різку, ведемо ти невістку. Висока, як драбина, а гнила, як кобила. Корови не видоїт, бо сє хвоста боїт. А шмаття ти не попере, бо сє з тебе вбере". І так було. Ніц не хотіла робити.
Одного сина побили сім років тому. В реанімації лежав. "Зеню, хто тебе так побив?" – питала. Казав: "Не знаю". Не хтів признатися. Помер після того. Володя дістав інфаркт. Не годен ні на ногу, ні на руку. Нема кому обходити його. Я штири тисячі дала на ліченіє, і нічо не помагає. Треба було його зразу в Тернопіль везти. А вона байдужа.
Раз у тиждень ходжу до Ромашівки за 4 кілометри. Там живе дочка. Несу молоко. Там у магазині куплю хліба".
На подвір’ї в жінки пасуться індики. Поруч на пеньку – рожеве мило, біле горня з водою і пензлик для гоління.
"З весни мала 30 курей і три когути", – продовжує Ольга Григорівна. – "Люди покрали".
На заперечення, що ніяких людей поблизу нема, Ольга Григорівна зазначає:
"Чекайте, я вам скажу. Там сітка попри хлів. Котрі індики були тяжкими, тих покрали. Ще пару індичат лишилося. А кілька років тому вночі вивели корову зі стайні і ялівку.
Боженько, що я маю робити? Чи втопитися, чи що? І Бог мені дав здоров’я. Молюся багато. Ходила в Білім (село Біла неподалік Чорткова) до жінки, яка знається на тому. Вона не ворожка, в Бога вірує, свічки світить. Попросила її сказати, хто то. Відповіла, що то по сусідству і по родині. Я пішла в міліцію. Той із карного розшуку сказав: "Я приведу до відповідальності тих, хто вкрав вашу худобу. Щось вони вам сплатєт". А я: "Дайте спокій. Або мене заб’ют, або хату підпалєт".
За Союзу з худоби мала гроші. Тримала три корови. Сапалося по 3 гектари бурака. Тисячі ставила на книжку. Маю 16 ощадних книжок. Мій небіжчик казав: "Клади гроші на книжку. З проценту можна буде жити. Дивіться, скілько маю грошей. Пропали. А тут моя донечка. Сумненька на фотографії. Вчилася в Тернополі на поварку. Має пияка. Останнє з хати виносит за горівку".
Ольга Мороз іде криниці, яка накрита бляхою і дошками.
"Не маю води", – витирає сльози. – "Дощівку п’ю. У криниці є вода. Але була злива. А тут качки напаскудили. І всьо йде в криницю. Тамечка і жаби є. Во, дивіться, впала вода, – відкидає одна за одною дошки. – Сусід має криницю, але засуває на колодку. Флєшку води не дасть. А я бідного не годна відпустити, щоб щось не дала. Маю внука в Пиляві. Дала йому пай, бо має п’ятеро дітей. Дала бичка файного, єндика великого. Та й із пенсії дала 2 тисячі, бо робив вісілє".
На питання, як пройти до іншої хати, Ольга Мороз відповідає:
"Нащо вам туда йти? Нема чого йти до них. Казав, що мене заб’є. Тут люди хати полишили, а яблуні й горіхи стоять. Хтіла горіхів назбирати. Дивлюся, нема. Уже позбивав".
Навпроти старої криниці стоїть хата з необгородженим подвір’ям та великим садом. Поряд – багато квітів. Гавкає чорний пес. З хати виходить чоловік.
"І їх двоє старих, і нас двоє старих. І гніваємося. А во нинька неділя, щось би поговорити, як життє наше. А не годен", – усміхається Михайло Чорний, 78 років. "Вона таке плете. Всіляко на нас говорить", – виходить із хати його дружина 80-річна Станіслава Павлівна. – "Як було нас на хуторі багато, всі погані були. Голова сільської ради постійно її спам’ятовує. Поліцію щомісяця на того чоловіка, що з нею живе, викликає. Каже, він у неї щось краде".
"Не маємо на них часу", – каже Михайло Васильович. – "А во, видите, кілько сушени ми вже заготовили? Внуки до нас приїжджають".
"До войни тут було 55 хат", – згадує Станіслава Павлівна. – "Потім їх порозбивали. Хто де втік. Мій дід був не паном, але багачем. Пам’ятаю, як німецький літак надлетів, а на нашому подвір’ю стояв руский штаб. Всьо погоріло, тілько хата лишилася, як кинув німец снаряд"...
"Нам тут не сумно", – говорить Михайло Васильович. – "Бабка є, то телевізор включимо. А в будній день щось робимо. Не виїхали, бо тут могила сина. 22 роки мав. В армії служив. Прийшов додому, помився і сів на мотоцикл з коляскою. Мав дівчину на Пушкарях. Його так на мотоциклі просквозило – за штири години помер. Залишилися дві доньки і син.
У нас файний цвинтар, але ніхто там вже не буде ховатися. Люди приїздять на могили сюди. На Великдень буває ромашівський священик. Маємо капличку"...
Детальніше читайте у "Країна".