Бразилець розповів про те, чому подолав 12 тисяч кілометрів до України з іншого континенту, чим сподобався йому Тернопіль і як це бути студентом-першокурсником у… 40-річному віці.
На вікні одного із гуртожитків Тернопільського національного педагогічного університету — синьо-жовтий прапор, на дверях кімнати — наліпка зі стягами України та Бразилії і написом двома мовами «Ласкаво просимо!». Мешкає там Рожеріо Мелло з міста Каноас (штат Ріу-Гранді-ду-Сул), що на Півдні Бразилії. Від весни цього року Рожеріо навчається у ТНПУ, спершу — на підготовчому відділенні, нині — на першому курсі факультету іноземних мов. Такого відкритого до спілкування та життєрадісного іноземця годі пошукати в Тернополі. Якщо інші приїжджі студенти, здебільшого з Африки та Азії, часто дистанціюються від місцевого населення передусім через мовний бар’єр, то бразилець охоче комунікує, має друзів серед тернополян. Минулих вихідних журналістка «НОВОЇ…» побувала в гостях у Рожеріо. Бразилець розповів про те, чому подолав 12 тисяч кілометрів до України з іншого континенту, чим сподобався йому Тернопіль і як це бути студентом-першокурсником у… 40-річному віці.
Рожеріо — перший іноземний студент ТНПУ
Наприкінці листопада 2017-го Рожеріо спакував валізи і вперше зважився полетіти в Україну. На батьківщині він закінчив університет за напрямком фізичне виховання, працював тренером, читав лекції, має також освіту медичного брата. Досліджуючи тему ракових захворювань, він зацікавився наслідками екологічної катастрофи у Чорнобилі, тому почав шукати через Фейсбук українців, які допомогли б йому більше дізнатися про вплив радіації. Спершу Рожеріо прибув до Запоріжжя. Їхав на запрошення дівчини, з якою спілкувався через інтернет. У Запоріжжі вступив на підготовчі курси до університету, але не міг знайти себе там, не склалися стосунки й з дівчиною, тож взявся шукати інше місто, яке було б йому ближче до душі.
— До Тернополя мені порадила приїхати місцева інструктор із фітнесу, — розповідає Рожеріо. — Запоріжжя мені не дуже сподобалося, бо це індустріальне місто, там погана екологія, до того ж умови в гуртожитку були погані. Я опинився перед вибором: залишатися чи повертатися до Бразилії? Врешті вирішив шукати інший університет. Зателефонував до знайомої тернополянки, вона порадила мені вуз, в якому сама навчалася, — ТНПУ. Так я опинився у Тернополі. Тут у мене є чудові друзі, серед яких — ректор ТНПУ Богдан Буяк, викладачі та студенти. Коли я подавав документи до університету, приймальна комісія дивувалася, чому я не вступаю до медичного вузу, адже маю фах медбрата. Річ у тім, що в ТНПУ чудова атмосфера, тут справжня родина і мені тут дуже комфортно! Я обрав факультет іноземних мов, оскільки з дитинства розмовляю португальською, тож англійська стане мені в пригоді, щоб виступати з лекціями в Канаді, Австралії та США. Маю за честь бути першим іноземним студентом ТНПУ!
У бразильському місті Каноас — вулиця Українська!
Під час літніх канікул Рожеріо літав додому провідати рідних — матір Анну-Марію, батька Луїса Антоніо, сестру Фатіму та брата Луїса. Його батьки народилися у Бразилії, а ось дідусь — емігрант із Африки, бабуся — з Іспанії. Мати Рожеріо все життя вчителювала, батько працював у поліції. Сестра бразильця — медик, брат — відеооператор на телебаченні.
— У мене дружня сім’я, сумую за ними, ще у мене вдома залишився кіт Пипудо (сміється, — авт.), але я щасливий, що зараз тут, — каже Рожеріо. — У 2014-ому я прочитав багато лекцій про здоров’я. Якось, готуючись до виступу, натрапив в інтернеті на відео про Чорнобильську трагедію. Мене це зацікавило. Це був один із поштовхів приїхати в Україну. Я багато читав про вашу країну, про культуру, морози й сніги (сміється. — авт.). У Бразилії зима лагідна, лише іноді налетять сніжинки. У Каноасі населення вдвічі більше, ніж у Тернополі. У південному регіоні Бразилії майже 70% мешканців — вихідці з Європи, там численна й українська діаспора. Загалом у Бразилії близько мільйона українців.
До речі, дивовижно, але за 900 м від будинку моїх батьків — вулиця Українська, де живуть українські родини! На канікулах я навідався туди, заговорив до них українською, були приємно здивовані. Мені подобається українська мова і не подобається російська (сміється, — авт.), тому що я живу в Україні, і я — патріот. Та, можливо, колись вивчу й російську, бо мова не має стосунку до політики. Можу писати українською, читати та розмовляти. Величезна вдячність за це викладачам ТНПУ, які дуже допомагають мені. Я стикався з іноземними студентами з інших тернопільських вузів, рідко хто з них знає українську мову, це дивує. Мабуть, вони приїхали тільки по диплом, але аж ніяк, щоб пізнати країну і людей. Але ж у цьому весь кайф! Попри те, що я багато часу приділяю навчанню, люблю гуляти парком «Топільче», біля річки Серет, біля ставу. Тернопіль — затишне місто з чистим повітрям. Ходжу до спортзалу, захоплююсь волейболом (показує на кілька пар кросівок). Взуття привіз із Бразилії, бо у мене 48 розмір (сміється, —авт.), тут таке не знайти. В Україні я захопився піснями гуртів «Скрябін» та «Океан Ельзи», а ще — Kazka, композицію «Плакала» прослухав понад 500 (!) разів (сміється, —авт.).
«Мрію відкрити магазин і торгувати кавою»
У гуртожитській кімнаті Рожеріо мешкає сам, по сусідству — дівчата-іноземки, та з ними бразилець спілкується тільки про побут. Вільний час проводить у компанії українських студентів. На 40-річчя Рожеріо друзі по гуртожитку вітали його тортом зі свічками. На сторінці бразильця у Фейсбуці — багато фотографій зі студентами та викладачами ТНПУ.
— Не бачу великої різниці між українцями та бразильцями, — міркує іноземець. — Звісно, є ментальні особливості, відбитки минулого. Українці при першій зустрічі дуже стримані, наступного разу вже вітаються, а третього — починають розпитувати, звідки я приїхав. У Бразилії люди емоційні — там невгамовне «бла-бла-бла» (сміється, —авт.). У Тернополі маю багато подруг, бо в університеті — більшість дівчат, друзів серед чоловіків — одиниці. Українські жінки і чоловіки — різні. Побачить мене якась жінка чи дівчина, радісно вигукує: «Рожеріо, привіт!» А чоловіки дивляться на мене з-під лоба (сміється, —авт.).
Здивувало, що в Україні подружжя відгуляє весілля, а через три, чотири чи п’ять місяців у них вже дитина. У Бразилії такого нема, там спершу пізнають одне одного. Можливо, через поспішність в Україні багато розлучень. Якщо говорити про сім’ю, то на українських жінок покладена гора обов’язків, натомість чоловіки після роботи дивляться телевізор. Звісно, є й такі, що допомагають дружинам, але їх не так багато. Натомість у Бразилії чоловіки бавлять дітей, пораються на кухні, прибирають… Приємно, що я не чув про випадки насильства в Україні, бачив лише нетверезих чоловіків, але небагато — трьох.
Важко порівнювати економічний рівень наших країн. В Україні я живу на свої заощадження з Бразилії. Один бразильський реал рівноцінний 8 гривням, тому можу тут себе забезпечити, адже тисяча реалів — це 8 тисяч гривень. Середня зарплата бразильців — 550 доларів, але більшість отримують значно більше. Мрію відкрити магазин у Тернополі й торгувати бразильською кавою (сміється, — авт.). Якось подруга подарувала мені на день народження каву і шоколад зі Львова. Було надзвичайно приємно і смачно, але в Україні все ж нема такої ароматної насиченої кави, як у Бразилії.
Рожеріо зізнається, що хотів би залишитися жити в Україні, зокрема, в Тернополі, одружитися з українкою, та поки що не знайшов своє кохання.
— Наразі моя дівчина — це… (показує підручник з української мови) (сміється, —авт.)! Друга дівчина — це… (бере підручник із англійської), — ще більш емоційно сміється бразилець. — Мені подобаються українські дівчата та жінки, бо серед них дуже багато розумних. Тернопіль — невелике місто, тому нескладно бачити кожну людину. Українки надзвичайно романтичні, елегантні, люблять квіти, та я помітив, що мають страх щодо іноземців. Розумію їх, бо ж є різні чоловіки… Багато студенток педагогічного — родом із села, буває, ніяковіють біля мене, бо ж уперше в житті спілкуються з темношкірим іноземцем.
Зі мною по сусідству в гуртожитку живуть іноземки, мушу щодня з ними говорити про організацію на кухні, бо не можу дивитись на брудний посуд — люблю чистоту. Коли українські дівчата-студентки бачать, як я пораюсь на кухні, дивуються. «У Бразилії це нормально», — кажу. «А у нас — ненормально», — сміються. Готую собі каші, гречана — ням-ням, макарони, заморожені вареники… Дуже подобається борщ, хоча сам не варю. Коли жив у Запоріжжі, часто його їв — смакота! Мій рекорд — чотири тарілки борщу! Їм банани, помідори, картоплю, сала не вживаю. Мій улюблений салат — «цезар». Смачний український хліб. Алкоголю не люблю, тільки шампанське на Новий рік. Бразильські страви не готую, бо тут нема потрібних продуктів.
«Козаче, ти говориш українською?!»
Рожеріо легко знаходить спільну мову з тернополянами на вулиці чи в магазині. Буває, навіть знімає невеличкі кумедні ролики свого спілкування.
— Коли бачу в магазині в черзі дітей, кажу: «Привіт!» Це викликає здивування. «У мене все гаразд. А в тебе?» — продовжую діалог. Діти радіють знайомству, — каже Рожеріо. — Українці цінують, коли їх поважають. «Ви надзвичайні!» — роблю комплімент і бачу, як загораються від щастя очі. Приїжджі повинні мати повагу до українців, а це передусім має проявлятися в знанні мови. Я ще не дуже добре розмовляю українською, але хочу вдосконалитись, відчуваю її в своїй душі. «Козаче, ти говориш українською?!» — не стримують здивування перехожі на вулиці. Якось у магазині бабуся попросила у мене 5 гривень, бо їй не вистачало до покупки. Я дав гроші, запитав, як її звати, розказав про себе, вона була вражена. А потім з вдячності допомогла мені скласти продукти у пакет. Іншого разу я їхав у маршрутці, поруч стояв літній чоловік, посміхнувся до мене. «Привіт!» — звернувся я до нього. «Привіт!» — відповів той здивовано. «У тебе накачані м’язи!» — похвалив мене. «Дякую! Я — спортсмен, дбаю про здоров’я», — відповів я. Пасажири прикипіли до нас поглядами. «Як тебе звати?» — поцікавився я. «Володя», — відповів він. «А, Володимир!» — назвав я повне ім’я. «Ти таке знаєш?!» — здивувався той. «Я дуже радий знайомству», — сказав я. Незадовго чоловік вийшов на зупинці, провів мене радісним поглядом, помахав рукою. Нічого надзвичайного я не зробив, просто був щирим. Українці — дуже добрі, та особливо мене вражають ваша відвага і ваш героїзм. Студенти розповідали мені про війну на Донбасі, я читаю новини, знаю, що росіяни нещодавно захопили українські кораблі. Дивуюся, Росія — така велика країна, навіщо їй ще українські території?.. Вірю, що в Україні все буде добре, бо українці — чудовий народ!