Розповідати про те, як незручно живеться багатодітній тернопільській родині Ронішів, означає нічого не розповідати.
Адже двадцять років Ліля та Ярослав і їхні шестеро дітей змушені тулитися у невеличкій однокімнатній квартирі на масиві «Канада». Поки діти були малі, то, як кажуть, можна було повкладати всіх і на один диван, а тепер діти дорослі, кожен потребує бодай якоїсь особистої території чи хоча б куточка, де можна зібратися з думками. Родина не має фінансових можливостей придбати більше житло, а тому досі живе з надією, що держава чи меценати все ж допоможуть їм.
«Ви і так ще добре живете», — «розрадив» Ронішів один із колишніх мерів
Найстаршому Станіславу нині 23 роки, Діані — 16, Оксані — 14, Володі — 13, Марійці — 12, а наймолодшій Юлі — 8 років. У кімнаті площею 17 квадратів їм уже навіть важко розминутися. Два дивани, ліжко, шафа, етажерка зі шкільними підручниками, гора портфелів — майже кожен сантиметр помешкання вщерть заповнений. Втиснути письмовий стіл у таку тісняву нереально, а тому діти готують уроки на табуретках.
— Ще з січня 1989-го року ми стоїмо в черзі у міській раді на житло, але дочекатися в нинішній час безкоштовної квартири непросто, — розповідає Новій Тернопільській газеті Лілія Роніш. — Діти дуже втомилися від тісняви, але ми чекаємо й віримо, що влада зрозуміє нашу потребу і посприяє її вирішенню. Торік я ходила з клопотанням до міського голови Сергія Надала і сподіваюся, що він не залишиться байдужим до нашої родини. Мені було дуже прикро, коли один із колишніх мерів, подивившись на фото наших дітей та квартири, «розрадив»: «Ви і так ще добре живете, у людей буває й гірше…» Так, ми справді щасливі, бо у нашій оселі панує мир і спокій, усі здорові, але, як каже народна мудрість, ситому голодного не зрозуміти. Та ми не нарікаємо, бо кожна влада від Бога. Намагалася я достукатися і до керівника однієї з тернопільських будівельних компаній, але дарма. Якось прочитала, що керівник цієї фірми зростав у багатодітній родині, тому написала йому листа і залишила в його наметі «Добрих справ». Хто ж, як не людина, яка росла в схожих умовах, зможе нас зрозуміти — думала я. Але відповіді так і не отримала, можливо, мій лист навіть не потрапив до рук поважного директора.
«Вам треба іти в кожен владний кабінет, стукати, домагатися, сваритися», — багато хто радить Ронішам. Однак подружжя має свою думку на це, їх релігійні переконання — родина належить до євангельської церкви — суперечать такій кабінетній «атаці».
— Ми з чоловіком і наші діти присвятили своє життя Богові, тому не будемо щось надміру доказувати, вимагати, а будемо чекати у терпінні, з вірою, що настане момент, коли з Божої волі отримаємо житло. «Боже, тільки Ти можеш нам допомогти!» — завжди звертаюся до Всевишнього. Знаю, що прийде час і Бог постукає у серце людини, яка проявить до нас милосердя. Іншого виходу у нас нема, адже за одну мою зарплату не наскладаєш на житло, не можемо ми ризикувати і з кредитами. Мамина зарплата — єдиний дохід родини Пані Лілі нині 44 роки, у вересні цього року жінка нарешті дочекалася звання «Мати-героїня». Під час вручення їй нагороди в Тернопільській райдержадміністрації чиновник здивовано перепитав: «Це ви мати-героїня?» «Так, я!» — радісно відповіла. Така реакція чиновника була зрозумілою, адже серед жінок, яких нагороджували того дня, вона була наймолодшою, до того ж її шляхетні манери й активна суспільна позиція певним чином випадають зі стереотипу втомленої багатодітної матері. Коли наймолодшій Юлі виповнилося шість років, пані Ліля вийшла на роботу. Уже багато років вона працює секретарем Апеляційного суду Тернопільської області.
— Я дуже люблю свою роботу, — каже жінка, — щоразу молюся, щоб Бог давав мені розум для праці, бо розумію, що виконую важливу державну справу, щоб керував моїми думками для добра. Практично єдиним доходом нашої родини є моя зарплата, бо допомога на дітей мізерна. Торік я зламала руку, тому тривалий час перебувала на лікарняному. Коли в соцзабезі доплюсували до сімейних доходів лікарняні, то майже півтора року допомога на дітей взагалі не надходила. Виживали ми тільки на мою зарплату. Дуже багато допомагали і допомагають мої батьки, які мешкають у Ланівцях. Мій чоловік працює на добровільних засадах у міжнародній місії. Спершу йому обіцяли мінімальну зарплату, та виникли певні труднощі з фінансуванням, а тому поки що працює безкоштовно, але віримо, що щось зміниться. Єдиний плюс, що у чоловіка неважка робота, бо десь на будовах чи виробництві він не в силі працювати, бо колись отримав важку травму на виробництві і довго перебував на групі. Але я тішуся, що чоловік допомагає мені, доглядає за дітьми, водить їх до школи. «Ідіть попрощайтеся з чоловіком…» Нещастя, що двадцять років тому спіткало Ярослава Роніша на одному із заводів, перемінило усе життя родини. Через необережність чоловік отримав понад 35% опіків. Лікарі не давали надії на життя.
— «Ідіть попрощайтеся з чоловіком», — як нині пригадую слова лікарів, — каже пані Ліля. — Я зайшла з трирічним Станіславом до реанімації, Ярослав лежав увесь спухлий, майже не реагував на мої слова і сльози… Тоді почалася боротьба за життя. Саме тоді я пізнала Бога і пішла за Ним. Я зрозуміла, що те життя, яке було у нашій родині до того моменту, було безцільне, тому вирішила жити за Божими заповідями. І сталося диво: чоловік вирвався із лабет смерті і почав помалу одужувати. Незадовго він теж примирився з Господом. На той час у нас був тільки один син. Оскільки я була одна у своїх батьків, то завжди була категоричною — у мене також буде тільки одна дитина. Але після покаяння я кардинально переосмислила поняття батьківства, прочитала у Слові Божому, що діти — нагорода, спадщина Господня, тому боялася порушити волю Божу. Другу дитину, Діану, я випросила у Бога аж через сім років після народження первістка. «Боже, якщо можливо, то дай мені ще дівчинку», — попрохала я. І через кілька днів відчула, що чекаю дитинку. Коли у Лановецькому пологовому я народила донечку, лікарі зателефонували до моєї мами і повідомили приємну звістку. Мама потім розповідала, що саме по радіо лунала пісня «Доня моя, донечка» і вона відразу зрозуміла, що у неї — онучка. Усі наші діти вимолені ще з лона, тому вони для нас — потіха і радість. Роніші чекають Божого подарунка з рук… можновладця П’ятеро дітей Ронішів — школярі, найстарший Станіслав уже пішов на свій хліб. Хлопець вивчився на будівельника в професійно-технічному училищі в Ланівцях, та поки що не має постійної роботи, перебивається лише дрібними заробітками. Упродовж чотирьох років навчання Станіслав мешкав у бабусі і дідуся.
— Наші діти ніколи не нарікають, головне, аби було тепленько, наварено, — каже пані Ліля. — Доньки вже дорослі і самі дбають про затишок в оселі, допомагають готувати. Ось минулої неділі, 2 грудня, Володі виповнилося 13 років, тому доньки самі приготували м’ясний салат, зварили барабольки. Діти склали графік чергування на кухні, тож кожен має свої обов’язки. З одягом у нас теж порядок — кожен має свою поличку у шафі. У коридорі стоїть тридверна шафа, в якій тіснимо десятки пар взуття. Промине зимовий сезон — перемиємо усі чоботи і поскладаємо в нішу, мине літо — зберемо босоніжки у коробки з-під бананів, кинемо туди мило і ховаємо в шафу. Мусить бути порядок, бо інакше не можливо було б миритися вісьмом людям на наших маленьких квадратних метрах. Радію, що мої діти слухняні, добре вчаться, отримують грамоти, беруть участь в олімпіадах, грають у волейбол на першість школи. Вони — мої перші помічники і порадники. До речі, у нашій сім’ї є традиція усі важливі питання вирішувати на сімейній раді. У нас нема такого, що мати або тато вирішили, й інакше бути не може.
Пані Ліля усі свої клопоти віддає у Божі руки, тому, як зізнається, дуже часто у їхній родині трапляються дива. Якось у них поламалася пральна машинка, без якої родині не обійтися. Довелося прати вручну, від великої кількості одягу у жінки аж руки поздирались до крові. За черговим пранням вона почала молитися, щоб Бог допоміг їм з новою пральнею. Раптом пані Ліля почула, що щось гримить під дверима, відчинила, а там — чоловік з величезною коробкою з написом «Подарунок». Виявляється, сім’я виграла пральну машинку під час розіграшу в супермаркеті. Ото було радості! Іншого разу їм пофартило виграти мікрохвильову піч, ще іншого — цифровий фотоапарат. Але Роніші не вважають це фартовістю, а Божими подарунками. Вірить родина у таке ж диво і з житлом. Цікаво, серце якого можновладця Бог наверне до доброї справи для цієї родини?!