Приниження з боку старшокласників, неповага до вчителів та навіть рідних батьків, хамські висловлювання та вседозволеність, котрі не буде покарано. Що керує дітьми, які вважають себе центром всесвіту? Як боротися з цим небезпечним явищем та вберегти своє чадо від нездорового впливу?
Шокуючу історію розповіла тернополянка Тетяна: вона піднімає багато питань, відповіді на які варто шукати у своїх сім’ях.
"…Була гарна погода, і я зі своїм меншим сином вийшла погуляти у сквер неподалік дому. По вулиці йшла компанія із 6-7 хлопчаків, один з них був попереду. Хлопчик – невисокого зросту, в окулярах та великим тяжким портфелем.
Спочатку я й не надала значення, повертаються діти зі школи, нічого особливого. У сквері мій син міцно спав, а я присіла на лавочку і читала книгу. Коли чую з-за своєї спини:
"Чуєш, очколупий, рот завали, бо як дам зараз" (це я передаю культурну форму фрази).
Підвелася і побачила ту саму компанію хлопчиків, їх було вже трохи більше. Я стояла і спостерігала за тим, як однокласники словесно "щемлять" свого друга, а найжахливіше було те, що серед них знаходилась моя дитина, мій старший син, який був відмінником, отримував грамоти, вчителі його хвалили, він був старостою класу, прикладом для багатьох.
У мене не було слів, в один момент хотіла підійти і висмикнути його з тієї компанії. Але вирішила ще поспостерігати хвилин 5-10-ть. Хлопці сміялися та вигукували невластиві їхньому віку слова. Аж раптом однокласники познімали рюкзаки і почали гуртом гамселити свого товариша.
Він упав і почав кричати, на це звернули увагу інші батьки, які гуляли у сквері, але до дітей побігла одна я, залишивши коляску з меншим сином. Моїй люті не було меж, я кричала на них, била по руках свого старшого сина і трясла його зі всіх сил. У відповідь почула:
"Тьотю Таню, та жартуємо так, ми не б’ємо його".
Не знаю, чи моя лекція на тему "Хто вас виховав?" для них мала значення, але однокласники розійшлися і на прощання потисли одне одному руки з вибаченням. На майданчику була тиша, дивуюся тим батькам, які стояли й дивилися, як я кричала на чужих дітей, не могла опанувати своїх емоцій. У мій час такого не було, всі сварилися і були непорозуміння, але щоб ось так усім гуртом на одного?!
Дорогою додому мій старший син намагався обговорити зі мною цю ситуацію, мовляв, мамо, та ми "приколюємось", він найменший у класі, ми всі дружимо, чого ти кричиш… Вірите, у мене стояв ком у горлі, нічого не відповідала, йшла і у мене було багато запитань, одне з яких:
"Де помилилися з чоловіком, що наша дитина, наша гордість дозволила собі піднімати руку на слабшого за себе?"
За цей випадок моя дитина відповіла, можливо, мене хтось осудить, хтось поспівчуває, але повірте, немає нічого гіршого, ніж момент, коли батьки усвідомлюють, що їхня кровиночка вже не "їхня". Я не змовчала, хоча син просив не виносити цього конфлікту, повідомила про це батьків, класного керівника, були збори, про це багато говорилося, добилися того, що психологи проведуть велику роз’яснювальну роботу.
Можливо, мій вчинок був дивним, але на телефон сина встановили програму батьківського контролю, зі школи він додому приїжджав на таксі, інколи забирав його чоловік. На спортивні секції ми ходили разом, поки він займався, я прогулювалась із молодшим і чекала його.
Синові було соромно, він просив мене не контролювати його і не слідкувати, бо з нього сміються однокласники. Я ж не реагувала на ці прохання, хоча розуміла, що у такий перехідний вік авторитет для хлопця має особливе значення. Одного вечора, коли минуло кілька тижнів, я сказала сину:
"Ігорю, ти розумієш, що втратив нашу з батьком довіру?"
Побачила в очах своєї дитини сльози, він відвертався і мужньо не показував їх. Я вийшла з кімнати і на свій страх та ризик сказала чоловіку, що більше ми Ігоря контролювати не будемо. Син почув ці слова. Дотепер він телефонує мені і повідомляє, де знаходиться, з ким, коли буде і чи надовго затримується.
Я не знаю, що буде далі. Я така сама мама, як і більшість, можу щось пропустити, щось недочути, не взяти до уваги, тим паче, у дітей велика різниця, менший потребує максимальної моєї уваги. Але хочу сказати всім, звернутися, закликати! Будуйте зі своїми дітьми такі відносини, щоби довіра і її втрата були найціннішим. Я не можу досі збагнути, як може дитина потерпати від знущань, приходити із синцями на тілі, а від батьків чую:
"Ми перший раз таке бачимо".
Як люди, які хочуть виховати свою дитину в мирі та спокої, не втручаються у вуличну бійку, кажучи: "Ой, та пацани самі розберуться". Та не розберуться. Відкрийте очі, ви не ідеальні, і якщо ваша дитина хорошист, це ще не означає, що ваша місія виконана на землі.
Я почала відвідувати психотерапевта, чоловік знає це, син також. Зробила це свідомо і ні краплі не соромлюся цього. У моїй родині є проблема, котра підірвала моє психічне здоров’я. Я була "вбита", коли бачила, як моя надія, мій старший син, мій лев паскудно та ницо поводиться по відношенню до тих, хто потребує його допомоги. Багато чула на свою адресу хорошого і поганого. І говорив мені батьківський комітет, що це діти, побилися, помирилися, таке зі всіма буває… Я ж хочу, щоби моя дитина виросла достойним чоловіком, а не "пацаном", який буде залежати від чужої думки".
Детальніше читайте у "Номер один".