Олексій Філюк — священник з Тернопільської єпархії ПЦУ, який сумлінно дотримується режиму карантину. Його парафія налічує тисячі людей — щоправда, зараз вона являє собою онлайн-спільноту вірян, які дивляться за богослужіннями священника у Facebook та Instagram.
Радіо НВ поговорило з Олексієм Філюком про те, як у його селі збираються святкувати Великдень та чи вірять священики у зв’язок із Богом онлайн.
— В Офісі президента підрахували, що на Вербну неділю, яка була 12 квітня, до храмів прийшло у 25 разів менше людей, ніж торік. Скільки вірян прийшли до вашого храму того дня?
— Вірян у храмах фактично не було взагалі. У Шушківцях була одна людина, яка принесла вербу, і після відправи винесла цю вербу за церковну браму, для того щоб ті, хто проходитиме селом (вони не дуже залюднені), взяли собі освячену вербичку. Одна людина була у Білозірці, одна в Шушківцях — вірян немає. Служба проводилася, двері в храмі були відкриті, але без людей.
— Через недодержання карантинних обмежень під час Вербної неділі у семи областях Національна поліція склала адмінпротоколи. Три з них — саме на священнослужителів. Хто має відповідати за порушення — священики, які проводять службу; чи віряни, які прийшли, не зважаючи на прохання цього не робити?
— Мають відповідати і священики, і миряни. Я як священик прошу своїх парафіян: «Дорогі брати та сестри, утримуємося наразі від скупчення і від спільних молитов». Я проводжу кожен вечір молитви у Фейсбуці та в Інстаграмі, де долучаються мої парафіяни і тисячі парафіян з інших міст і сіл України та світу.
В цьому разі, коли є порушення, скупчення людей, винен і священик, і люди. Священик винен у тому, що, можна сказати, толерантно допустив людей до храму; а люди винні в тому, що попри прохання і вмовляння не ходити у храм, вони все одно йдуть. Діалог — найкращий вихід з даної ситуації. Штрафи не допоможуть.
— З якого часу ви почали проводити служби в онлайн-режимі? Ви рахували, скільки вірян дивляться їх?
— Тисячі парафіян дивляться, часом і десятки тисяч. Наприклад, вчора була трансляція вечірньої онлайн-молитви у Фейсбуці, в Інстаграмі, де були одночасно більше тисячі переглядів. А потім вже 7−10 тисяч людей переглядають. Я вважаю, що це нормальна цифра. Якщо у мене на службі в селі Шушківці, де живе неповна сотня людей, є 40 парафіян на відправі, то онлайн-парафія у мене налічує тисячі людей, тисячі куточків світу. Це довголітнє активне життя у соцмережах (і не тільки), реальні справи, які я робив, роблю і буду робити. І люди долучаються: у мене більше десяти тисяч підписників, п’ять тисяч друзів у Фейсбуці. Звичайно, вони так само хочуть подивитися на відправу.
— Чи відрізняються ваші відчуття під час онлайн-служб від тих, які виникають на звичайних службах? Чи є різниця саме для вас?
— Різниця в тому, що ми на відстані. Я просто транслюю вечірню молитву і розумію, що тисячі очей спостерігають, тисячі вуст промовляють ті самі молитви, що і я. Молитва є. І наразі такий нелегкий час для людей, для України, що вони щиріші, більш трепетні. Хоча ми завжди щиро молимося, але зараз, під час загрози від епідемії, від хвороби, молитви [надзвичайно] щирі.
Й коли молитва закінчується о пів на десяту у Фейсбуці, приходить сотні щирих повідомлень в Месенджер, в Інстаграм: «Дякую за молитву». Одні емоційно висловлюються, дякують; інші плачуть, дуже багато розчулених. В прямому ефірі я не дуже спроможний зробити аналіз, через те що я зосереджений на молитві, але вже після неї люди пишуть, дзвонять і дякують за проведену молитву.
— Чи можна взагалі відчути Бога онлайн?
— Ісус Христос каже, що «ви є храм Духа Святого». Тобто кожна людина має відчувати присутність божу в собі, біля себе, бо Бог всюди є і все наповнює. Єдиного боюся, — щоби наші люди не [надто] звикли до цих онлайн-богослужінь, бо тоді самі культові споруди, храми і зібрання людей буде важко налагодити, щоби все знову стало на свої місце.
— Як ви протягом цього тижня вмовлятимете людей все ж таки не приходити на Великдень до храму?
— Я постійно тримаю діалог зі своїми парафіянами. Вони знають мою позицію, що крім священика і дяка, у храмі не має бути більше нікого. Але сьогодні я, працюючи на світській роботі, роздаючи людям паски від агрохолдингу, спілкуюся і кажу, що «у Великдень на своїй вулиці ви можете вийти на два метри за свою браму, і ми зустрінемося». Це буде двометровий контакт між людьми — я у масці, й вони у масці. Люди ставляться з розумінням.
Якщо ж у храм прийде більше ніж 5−10 людей, [на цей випадок] я вже взяв в будинку культури аудіоколонки, завтра здійсню [налаштування звуку] в храмах. Якщо люди прийдуть на територію церкви, то вона більше гектару в двох храмах, тобто люди можуть зайняти відстань навіть і п’ять метрів один від одного і просто послухати богослужіння. Якщо люди бажають, я створю для них такі умови, що не буде загрози їхньому життю і порушень норм карантину. Великодня служба транслюватиметься на все село засобами озвучення, але до храму йтимуть лише ті, хто живе біля церкви. Тобто можуть прийти лише 10−20 людей, не більше, і вони стоятимуть на території церкви, а не в самому храмі. Я склав план для кожної вулиці, і протягом чотирьох годин їхатиму ними й освячуватиму, а потім поїду до другого села.
Служби не зміняться: вони як були, так і будуть служитися дві-три години, проте на території храму не буде освячення пасок. Їх святитимуть на вулицях, де живуть люди.
— А якщо все ж таки людина прийде з кошиком під храм, не зважаючи на ваші заклики цього не робити, чи освячуватимете ви великодній кошик?
— Я наголошую, що приїду за графіком, за маршрутом. Хтось каже, що «ми так не хочемо, ми хочемо в церкві», на що я відповідаю: «Тоді виставляйте кошик, і вам блаженний Святослав освятить їх онлайн через телевізор». Я вже навіть кажу, що «якщо не хочете йти на вулицю, то до церкви все одно не збирайтеся — ставте кошик перед телевізором і самі собі кропіть водичкою, як бажаєте». Для безпеки своїх парафіян, яких я дуже люблю, я хочу зробити так, щоби виключити небезпеку для їхнього спілкування та майбутньої життєдіяльності. Тобто, навіть якщо до храму прийдуть більше людей, я не зможу це проконтролювати, через те що о третій ночі розпочнеться пасхальне богослужіння. Але коли, наприклад, о п’ятій годині чи о пів на шосту я вийду на вулицю і побачу скупчення людей, то звичайно, я або не освячуватиму, скажу йти по місцях, або [вимагатиму] нормальної дистанції. У мене є сини Віктор та Сергій (вони також будуть в масках і рукавицях), і я думаю, що у разі потреби вони ходитимуть вночі вулицями та казатимуть: «Люди, не скупчуйтеся. Додому, додому! Священник потім прийде та освятить».
— Під час карантину навіть ухвалили рішення святити паски у пекарнях та на хлібозаводах, щоби менше людей приходили до церкви. Щоправда, це стосувалося великих міст. Чи брали цьогоріч участь в подібних дійствах у вас?
— Оскільки я живу в невеликому селі, де налічується сотня жителів, тут з приходом коронавірусу фактично взагалі нічого не змінилося. У нас як було «глухо», так і є; як люди жили спокійним життям, так і живуть — хата від хати на відстані 500 метрів. А якщо говорити про хутори, вони взагалі за три кілометри від села. Люди зустрічалися лише в неділю — у храмі. А зараз вони не зустрічаються взагалі. Освячувати паски на заводі чи десь ще мене не запрошували, і немає такої можливості. Я зустрів парафіянина, який сказав: «Ну, могли б ви нам, священику Олексію, посвятити паски та роздати». А я відповідаю: «Якщо я сьогодні роздам вам освячені паски, то ви не відчуєте самого свята — так хоч на свято вмиєтеся, поголитеся і вийдете до своєї брами, достанете кошика від пороху, і все буде прекрасно».