Богдана Півненко: «Завжди хотіла, щоб мій тато Іван Марчук пишався мною!»
«Паганіні у спідниці» — так за віртуозну артистичну гру називають заслужену артистку України Богдану Півненко, відому в нашій країні та далеко за її межами скрипальку, доньку знаменитого художника Івана Марчука, пише Нова Тернопільська газета. «Родзинка Богдани Півненко в тому, що вона повністю віддається музиці, не хизуючись віртуозністю, — вважає композитор, народний артист України Валентин Сильвестров. — Заплющиш очі — вища якість. Розплющиш — у ній нема награного артистизму, вульгарності, вона не трясе гривою і не маніпулює з шарфами, як, наприклад, знаменита китайська скрипалька, яка таким чином роздуває свій імідж. У Богдани є міра, смак, глибина, тому вона виглядає не басейном у бетонному обрамленні, а річкою серед живої зелені…» Минулої неділі, 24 лютого, безсмертною музикою Чайковського і Сен-Санса у майстерному виконанні Богдани Півненко мали можливість насолодитися тернополяни.
— Дуже рада, що у нас склалася співпраця з Тернопільською філармонією і що я приїхала до Тернополя, бо якось досі доводилося минати ваше місто, шляхи лежали по закордонах і по Східній Україні. Рік тому ми приїжджали до вас з українською сучасною музикою — це те, чим я більше займаюся. Взагалі я граю і класику, і популярні твори з оркестром, але найбільше у моєму репертуарі саме української сучасної музики. Так склалося, що я співпрацюю з багатьма композиторами і як солістка «Київської камерати» виконую їх твори.
— Ви не тільки виступаєте «наживо», а й записуєте диски…
— Презентація перших сімох дисків відбулася ще 21 березня 2008 року, а через п’ять днів мого першого чоловіка Володю вбили… Мені було тоді не до дисків, я взагалі не пам’ятаю, що зі мною відбувалося. Але минув час, я змогла відновити те, що розпочала. Торік у вересні ми презентували диск «Мирослав Скорик. Концерти №1, 2, 4». Я дуже пишаюся цим записом, тому що так сталося, що за часів незалежної України досі не був записаний жоден диск із симфонічним оркестром. На це прості причини — нема коштів, як завжди. Записати диск вдалося завдяки Володі, гроші якого витрачаю не на бутіки, а на втілення своїх мистецьких проектів. Сам Скорик під час запису страшенно хвилювався, а після закінчення приніс пляшку коньяку і сам її випив (сміється, — авт.).
— Торік вийшов також доволі незвичний DVD-диск «За горизонтом горизонт» з двома складовими — картинами Івана Марчука та музикою Валентина Сильвестрова. Як з’явилася ідея видати його?
— Коли є синтез мистецтв, розширюється аудиторія. Якось під час виставки батькових картин на моніторі йшло слайд-шоу під музику Сильвестрова, яку я виконую. І, ви знаєте, підходили люди і запитували, де можна це купити! Тож ми подумали, що треба тиражувати цю справу. Людям подобається, тому що це щось нове й цікавіше, ніж просто послухати музику, можна водночас і картини подивитися.
— Наскільки батько вплинув на ваш світогляд?
— Дуже вплинув! Всі діти хочуть пишатися своїми батьками. Діти мають кудись тягнутися, якщо не до батьків, то вибирають собі кумирів — так часто буває. Мені пощастило, що в мене тато, яким можна пишатися, і мені хотілося, щоб він визнав, що я теж талановита, що особистість, що можу досягти успіху, причому сама, без його допомоги. Хотіла, щоб батько мною пишався! Це завжди було для мене великим стимулом.
— Чи маєте нахил до пензля?
— Думаю, що в дитинстві мала, але вибрала скрипку. А ось мій син Богдан точно має, тато каже, що він дуже здібний. А як буде далі… Життя таке, що чоловік має гроші заробляти (сміється, — авт.). У тата на картинах часто зображена розбита скрипка, мабуть, недарма він її малював, тому, може, я нині реалізовую музичний талант, який він не реалізував…
— До скрипки вас долучила мама? Ви носите її прізвище…
— Так сталося, що хоча я й не росла разом з татом, але ми з ним — друзі. А до скрипки мама долучила, причому досить випадково: ми з нею йшли містом, прочитали оголошення і вирішили, що скрипка дешевша, ніж рояль, тому й обрали цей інструмент (сміється, — авт.). Мама — мистецтвознавець, викладала в Харківському художньо-промисловому інституті, нині живе в Києві. Можливо, ми з татом і більші друзі, але мама важлива в житті кожної людини. Мама — то є мама. Ми з сином нині теж живемо в Києві і допомагаємо, чим можемо: вона — мені, а я — їй.
— Вам випало нелегке випробування — втрачати близьку людину дуже важко. Пам’ятаєте той момент, коли ви відчули, що можете з цим жити далі?
— Перших три роки було дуже важко, а потім… Життя триває, з’являються люди, які допомагають це пережити.
— Ваш теперішній чоловік допоміг вам подолати горе?
— Ну, як чоловік… Ми просто живемо разом. Познайомилися рік тому, можна сказати, завдяки татові: Олег Павлюченков знімав про нього документальний фільм, фотографував, брав інтерв’ю. Була татова виставка, ми там і познайомилися. Олег — кінорежисер, він, до речі, зробив слайд-шоу до диска з татовими картинами. Дуже раджу відвідати його канал technooleg в ютубі, Олег наповнює його цікавим матеріалом. Вважаю, що для українського мистецтва Олег Павлюченков уже багато чого зробив, враховуючи, що реставрував 40 наших фільмів, у тому числі «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою».
— До викладацької роботи не повертаєтеся?
— Я викладала сім років, але після трагічної смерті Володі, коли у мене була маленька дитина на руках, змушена була зробити перерву, а тепер у мене постійно гастролі. Викладацька робота забирає сили і час, тому наразі хотіла б витратити їх на себе і сина. Для Богдана і так непросто, коли мама їде на гастролі, він цьому не радіє. Не хочу, щоб син бачив маму тільки в ютубі (сміється, — авт.). Дуже часто зауважую, що діти виростають і кажуть батькам: «У мене своє життя, не заважай мені жити». Мені здається, що це помилка батьків, вони упускають той момент, коли можна стати друзями. Я цим переймаюся, тому для мене син — найважливіше.
— Ви піклуєтеся не тільки про свого сина, а й про інших дітей, зокрема, юних скрипалів: талановитим студентам даєте «напрокат» свої скрипки, які вони згодом передають наступним.
— У нас діти грають на таких дровах, я вам скажу… Сиджу на конкурсі в журі, виходить талановите дитя і… нічого не може зіграти, бо скрипка тільки скрипить! Тому я колись вирішила, що буду давати інструмент студентам, які не мають на чому грати. Спочатку хотіла дарувати, але вирішила, що повинен бути стимул для росту. А знаєте, що мене найбільше вражає? Коли приїжджає дитина з сім’ї, де, окрім неї, є ще шість дітей, мама має корову, дитина цілий день займається господаркою, а потім ще й бере скрипку і грає — мене особисто це не може залишити байдужою.
— Яка музика співголосна з вашим світоглядом? Чи є у вас улюблений композитор?
— Мені дуже близька музика Скорика. Я її відчуваю, адже це наше, генетичне, рідне. Дуже тісно співпрацюю також з Володимиром Зубицьким, з творами якого приїжджала торік до Тернополя, це був мій проект. Зубицький уже 10 років живе в Італії, він чудовий баяніст і, до речі, учень Скорика. Олег каже, що Голлівуд в обличчі Мирослава Скорика втратив геніального композитора, бо в нього музика дуже кінематографічна. Візьмімо, ті ж «Тіні забутих предків». Більшість наших композиторів створювали шедеври. Не було б їх, не було б і кіно, адже музика — це половина успіху кіно. Але чомусь нині усі хочуть дивитися американські бойовики і слухати теж якусь фігню.
Ну, це ж маячня: на відкриття українського стадіону запросити Шакіру, ще й витратити на це мільйон доларів! Невже не шкода?.. Чи не краще вкласти ці гроші вдома і створити свій гідний продукт? На жаль, поки що менталітет у нас такий, що все «заокеанське» краще, а наше не дуже… До речі, у скрипковому мистецтві теж є упередження: якщо ти поїхав за кордон — отже, чогось вартуєш, якщо ж тут залишився, тому що тобі тут подобається, — все, значить, ти не такий хороший (сміється, — авт.). Намагаюся боротися з цим своєю працею, і знаходяться люди, які відгукуються, стає більше публіки, яка хоче слухати те, що я граю. ДОВІДКА Народилася 27 січня 1977 року в Харкові. Батько — народний художник України, уродженець Тернопільщини Іван Марчук, мати — мистецтвознавець Алла Півненко. Навчалася у класі скрипаля Богодара Которовича, закінчила аспірантуру Національної музичної академії ім. Чайковського. Солістка ансамблю «Київська камерата». Авторка ідеї проекту «Антологія української сучасної класичної музики», який реалізовує разом із керівником «Київської камерати» Валерієм Матюхіним. Меценатом проекту став перший чоловік Володимир Шульга — засновник ТОВ «Фокстрот». У березні 2008 року він помер. Офіційна причина смерті — гостра серцева недостатність, хоча рідні впевнені, що це було замовне вбивство. Об’їздила з гастролями усю Європу. Живе у Києві. Виховує 6-річного сина Богдана.