6 червня, у «Історико-меморіальному музеї політичних в’язнів» відбулося відкриття експрес-виставки підпільних видань українських націоналістів та Української Повстанської Армії, а також самвидавів. Подію присвятили Дню журналіста.
Сама ж виставка триватиме ще місяць від сьгоднішнього дня і буде цікава не лише для працівників пера, а й для будь-кого, хто не байдужий до розвитку українського письменства, зокрема періодичного.
Представлено на виставці видання кінця 80-х початку 90-х років в переддень незалежності. Представлені газета Української Національної Асамблеї «Замкова гора», спілки Української Молоді «Смолоскип». Також цікавим експонатом є часопис «Спис повстанця», що є унікальний у своєму роді і був наданий громадою села Кордишів Шумського району для тимчасового експлуатування. Не меншу увагу привертають шрифти, викрадені повстанцями в сусідньому військоматі в селі Катеринівка (колишнє місто Катербург).
Також можна побачити газети «Благовіст» та «Наша віра», які наприкінці 80-х років видавалися українською автокефальною церквою. Газета «Народного Руху України за перебудову» «Тернове поле».
«Тепер журналістів можна назвати колишніми представниками четвертої влади, адже тепер журналістика: преса, радіо, телебачення не є гілкою влади» - так прозвучало привітання журналістам від Анатолія Вихруща, директора Інституту національного відродження іменні Ігоря Герети. Аналізуючи журналістику 80-90-х років, Анатолій Вихрущ також додав, що колись поряд з глибинною аналітикою знаходилося місце гумористичним матеріалам, котрі можуть пробивати набагато міцніше авторитарні редути. Сміх, жарт та гостра сатира, можливо, те чого зараз не вистачає журналістиці, пише “Номер один“.
Вертаючись до самвидавів, їх характерною особливістю можна назвати можливість тим людям, хто не встиг сказати щось від серця про Україну отримати своєрідну трибуну – поетичну, прозову, аналітичну, де вони змогли б відпрацювати те, про що в силу обставин змушені були мовчати або писали лише те, що тоді вимагалося. Прикро, бо сьогодні ми повинні повертатися до самвидаву, преси кінця 80-х, до самого початку, усю працю починати спочатку, коли журналісти займають одні з перших місць, хоча влада їх не чує. Колись ніхто не думав ні про посаду, ні про піар, це просто був порив українця, чистий і душевний. Ну а закінчення промови прозвучало у підбадьорливому тоні: «Дай, Боже, щоб журналісти приходили в тюрму політичних в’язнів лише на екскурсію. Щоб музей залишався музеєм».
На завершення відкриття виставки можна було почути заключне слово Ореста Савки, старшого наукового співробітника музею: «Щоб коротше, хотілося б сказати, що таке самвидав, і що таке українська душа, вони Лепкого Богдана Сільвестровича переписували від руки, і потім по ночам читали вголос. Бо у той час Великий Українець дратував владу. І все, що треба пам’ятати, що друковане слово було, є і залишається дзвоном, глашатаєм на усю планету».