Почаїв, Будки, Лосятин, Лідихів, Комарівка — ці населені пункти Кременеччини уже понад півстоліття відомі в області й далеко за її межами як полуничні.
Завдяки сприятливим ґрунтам там добре родять полуниці, тому майже третина угідь — під ягодами. «Полуничну» історію на Кременеччині розпочало село Будки, що межує з Львівщиною. Як розповідають місцеві мешканці, наприкінці 50-их років хтось завіз до села кілька кущиків полуниць, і за рік-другий чимало господарів й собі почали вирощувати смачнющі ягоди, згодом це перейняли й сусідні села. Щедрі врожаї полуниць приносили гарні прибутки, бувало, що дехто навіть не садив картоплю, та й досі будківчани вважають полуницю другим хлібом. Порошенків цех приймає за копійки…
Нині полуницями вже нікого не здивуєш — тонни ягід привозять до Тернополя із Закарпаття, постачають з-за кордону, та все ж найбільше покупці довіряють саме Почаївським полуницям, тобто вирощеним у селах за річкою Іквою, прилеглих до Почаєва.
— У Будках кожна родина має по 10 соток полуниць, раніше тримали і по 30-35, наймали працівників на збір урожаю, — розповідає Новій Тернопільській газеті місцева мешканка Ганна Тивонюк. — Полуниця годує наше село, але це дуже важка праця… До того ж, одна річ — виростити, а інша — вигідно реалізувати, бо шкода віддавати за копійки. У старі часи односельці наймали вантажівку і везли полуниці до Львова, згодом придбали автомобілі і кожен сам збуває. Хто не має можливості стояти на базарах із урожаєм, віддають приїжджим перекупникам. Цьогоріч 5-6-кілограмове відро полуниць продаємо за 40-45 гривень, торік був неврожай, то цінили ягоди дорожче, а от три роки тому, коли градом вибило усі корчі, за відро навіть платили 60-65 гривень. У Будках є ще цех з переробки ягід, там приймають по 3-4 гривні за кілограм.
Кілограм полуниць на ринку обласного центру нині коштує від 10 до 15 гривень, тому будківчани стараються все-таки вибратися зі своїм товаром чимдалі від села.
— Добре, що у Будках є переробний цех, бо не завжди встигаємо завезти полуниці на ринок, а вони не чекають — за кілька годин після збору починають псуватися, — кажуть місцеві мешканці. — Он сусідні Валігури вже відмовилися від ягід, бо нема де збувати. Але 3-4 гривні за кілограм — це дуже мало, навіть хліба чи булку не купити за ті гроші. Окрім полуниць, у цеху переробляють яблука, вишні, абрикоси. Подейкують, що наше переробне підприємство викупив «солодкий» олігарх Петро Порошенко, тож наші полуниці — це майбутня начинка «рошенівських» ласощів. За два сезони заробляли на автомобіль
Якщо ще двадцять років тому будківчани тільки й пильнували полуничні плантації, то нині все частіше відмовляються від «солодкого» бізнесу і їдуть за кордон.
— На полуницях нині не доробишся, тому молодь їде в Італію, Іспанію, Португалію… — каже Ганна Тивонюк. — Якщо у 80-их роках за сезон можна було заробити навіть тисячу рублів і за рік-другий наскладати на автомобіль, то нині заледве заробиш 10 тисяч гривень, але ж увесь рік треба горбатіти біля полуниць — полоти грядку, сапати, підживлювати гноєм, а коли приходить пора збору, не вилазимо із корчів, але не нарікаю, бо добре, що можемо зі свого городу хоч щось заробити.
Полуничні «жнива» у Будках — це справді гаряча пора, бо ж триває сезон всього три тижні. Якщо 5-6 червня там смакують першими ягодами, то вже 26-го збирають останні. Проте якщо червень видасться не надто спекотним, полуниці родять аж до свята Петра і Павла — 12 липня. Коли на городі червоніють полуниці, господарі відсувають на другий план господарку, хатні справи і невтомно трудяться, аби не змарнувалася жодна ягода. У Будках не цураються праці ні малі, ні старі — там господарюють сотні полуничних династій. Руки від полуниць червоні півліта
Родина Тивонюків вирощує 12 сотих полуниць, окрім того, має ще 50 сотих картоплі, зернові культури, буряки.
— У нас чотири гектари городу, тож маємо все своє, — розповідає 64-річна Ганна Сергіївна. — Маємо свій трактор, два легкові автомобілі — одним я їжджу, іншим — донька Наталя. Взагалі транспортні засоби — це необхідність для полуничного бізнесу, бо як інакше завезти до покупця. У Будках свого часу було найбільше автомобілів на увесь район, наші люди заможні — побудували гарні будинки, все до ладу облаштували, повивчали дітей. До речі, у селі, на відміну від багатьох інших, працює будинок культури, бібліотека, пошта, активно розвивається народна самодіяльність.
Ганна Тивонюк сорок років пропрацювала начальником Будківського поштового відділення, нині — пенсіонерка. Більшість робіт на городах, власне, і біля полуниць, припадає саме на її руки та чоловіка Федора. Донька Наталя працює медсестрою в інфекційному відділенні Почаївської районної лікарні, зять Олександр — начальником дільничних Дубнівського району Рівненської області, тому викроюють час на полуниці лише після роботи. А от незамінними помічниками Тивонюків є їхні онуки — 13-річний Юрій та 10-річний Роман. Основний обов’язок хлопців — пасти корів, яких родина має аж три, але й полунична радість їх не оминає.
— Юрчик і Роман краще визбирують полуниці, ніж ми, — тішиться Ганна Сергіївна. — «Одну в рот, іншу — в відро!» — заохочую їх ласувати, але ж не хочуть, бо вже наситилися. У нас і запаси варення чималі, і заморожуємо для себе, та найбільше смакують все ж свіженькі полуниці зі сметаною.
Наостанок запитуємо Ганну Сергіївну, як розпізнати серед моря ящичків соковитого товару на ринку почаївські полуниці.
— Ми вирощуємо сорти «Дукат», «Вікторія», «Мармеладка», «Машенька», але ж не кожен покупець розуміється на сортах, — каже жінка. — Пораджу так: якщо бачите просту жіночку з села із «зафарбованими» полуницею руками, — не помилитесь, у нас руки потім ще півліта червоні від ягід...