Велика історія маленької батьківщини. Нею багате кожне українське село, місто і містечко. Бо чого лишень не бачила наша земля? Чого не пережила?
Події минулих часів залишили для нас стільки цікавого! Якщо будете мандрувати Бережанщиною, не обминіть села Гутиська. Воно вас зачарує і здивує водночас. Саме тут я уперше побачила мусульманський цвинтар. Майже сотню років тому, під час Першої світової війни, на галицькій землі загинуло чимало турецьких вояків. Крім Гутиська, є ще поховання і в інших селах Бережанщини, а також – у сусідній Івано-Франківщині, пише Наш день.
Але цвинтар у Гутиську – особливий, повідав місцевий мешканець Мар’ян Михайлишин. Тут поховані тільки офіцери. І навіть генерал турецької армії. Пан Мар’ян – надзвичайно цікавий співбесідник. Чудово знає тутешню історію. Охоче її розповідає. І доглядає за турецьким цвинтарем. Від його помешкання – до поховання – рукою подати.
- Наразі діє шість турецьких кладовищ. Деякі ж знаходяться в лісах, але туди немає доріг, – каже пан Мар’ян.
З історії відомо: під час Першої світової війни Османська імперія воювала на боці Австро-Угорщини проти Росії. Перші турецькі сили почали прибувати до Галичини у липні 1916 року. Загалом на території Галичини перебувало п’ять турецьких корпусів. 15-ий корпус прибув на Галицький фронт останнім. Він розташувався вздовж річки Золота Липа, південно-західніше від Бережан.
Перед прибуттям до Галичини, у 1916-у, 15-ий корпус налічував майже 30 тисяч осіб. А вже в липні 1917-го мав близько 15 тисяч поранених та вбитих, у тому числі, загинуло майже сто офіцерів, а 120 було поранено.
- Чимало союзників Австро-Угорщини загинуло не від куль, а від хвороби. У Гутиську в ті часи лютувала краснуха, – продовжує мій співрозмовник. – А в Мечищеві, наприклад, тільки-но турецькі солдати вийшли з ешелона, російські війська їх відразу ж розстріляли…
У серпні 1916 року позиції турецьких частин були розташовані у безпосередньому сусідстві з позиціями, які займали Українські січові стрільці. У бойових діях, що розпочалися 14 серпня, зв’язок із 15-м турецьким корпусом тримала 8-а сотня УСС. Українські стрільці характеризували турецьких солдатів як дуже хоробрих, а офіцерів – як культурних європейців.
…До 1939-го року турецькі кладовища в Галичині були доглянуті. У Гутиську, приміром, польський жандарм охороняв турецький офіцерський цвинтар і отримував за це зарплату.
Після Другої світової кладовище почало руйнуватися. Співчуття та пошанівку від радянської влади чекати було годі. Згодом від могил залишилися тільки надгробки. А місце поховання заросло високими травами.
- Що то за шапки через дорогу від кладовища? – цікавлюся у пана Мар’яна.
Пояснює:
- На кожній могилі турецького офіцера була шапка. Скільки шапок – стільки могил. Під час реставрації позбирали ці кам’яні убори і виклали рядами напроти цвинтаря.
Турецька сторона, довідавшись про військові поховання на галицьких землях, приділила загиблим землякам належну увагу та повагу. У 2004 році до Гутиська приїхали представники посольства Туреччини в Україні. А наступного року кладовище почали упорядковувати. Туреччина виділила на це необхідні кошти.
Тепер на Тернопілля, до українського села, з далекої Туреччини, приїжджають родичі загиблих, дипломати, був тут генерал турецької армії, військовий аташе. Навідуються сюди студенти, які навчаються в нашій державі. Варто зазначити, турки поіменно знають усіх тут захоронених. Українці доглядають за мусульманськими цвинтарями. А вдячна турецька сторона допомагає українцям. Приміром, допомогли в облаштуванні цілющого джерела, з якого тебе срібна вода.
І поки триває вічне протистояння між християнським та мусульманським світами, на слов’янській землі мирно покояться турецькі солдати та офіцери. Людська пам’ять – вище політичних та релігійних пристрастей…