Комік з "Вар’ятів" Владзьо написав новий пост в Фейсбуці, в якому розповів, як він вирішив обійтися без шкільної медалі і як йому це потім зіпсувало життя.
"Закінчив я школу майже із золотою медаллю. Ну як майже? Ну не дали мені її. Мали дати, але не дали. Ви не подумайте, її не стирили вчителі, потім в препараторські порізали лобзиком, поділилися і жили довго і щасливо. Нє! Її мали дати, бо я був відмінником, але була дурнувата умова – медаль дають, якщо ти круглий відмінник. А я був не повністю круглий, а трошки надщербяний.
Шукали, напевно, вчителі моєї школи, як то би не дати ще одну медаль нашому класу, бо наш клас мав найбільше медалістів за всю історію школи. От не може бути в класі стільки розумних дітей! В нас ніби розв’язався мішок з медалістами. Нас була ціла купа!
Я собі думаю, що вчителі сіли всім педколективом, перевернули з ніг на голову всі архіви за 11 років – та вчився, курва, той Ковцун на одні п’ятірки! За чверті мав похвальні листи, за навчальні роки також – ну нема до чого домахатися! От гімно мале! І тут хтось підскочив від радості – є! Знайшла! Знайшла! Во! Сука! А він думав ми не знайдемо! Ха-ха! Є! Восьмий клас є четвірка! Є! Слава тобі Господи боже наш! Знайшли! Тепер тобі гімна на патичку а не медаль!
Підходили тоді до мене вчителі і вчителиці і казали: «Володя, четвірка там в тебе за восьмий клас! Будеш перездавати, як лох, чи закінчиш школу нормальним?» А я був одинадцятикласник з таким стержнем всередині, що якби його з мене виймати – то був би такий лом, що можна трактор перевернути!
Перездати? Ви за кого мене маєте? Я знаю, що маю робити! В мене 11 років стажу, я свій строк відмотав! Здам екзамени і па-па! Арівідерчі! Чао бамбіно! Verpiss Dich! (чарівний німецький вислів, який відправляє людей в генітальні далі Швабсько-Баварської височини). Медаль мені вони хочуть впарити! Та я без медалі краще знаю ніж з вашою медаллю задрипаною! Та я сам медаль! Моє друге ім’я – Медаль! Собі лишіть на розмноження! Може ще хтось в майбутньому поб’є рекорд медалістів в школі, але фіг там, бо наш клас – це пік вершини вінця апогею вашого апофеозу!
Не погодився, звичайно, на перездачу якогось там сраного предмету у восьмому класі. Здав екзамени на відмінно і настав останній дзвоник. Лінійка, урочисте вручення медалістам золотих медалей. І всі триста двадцять п’ять дітей школи пнялися навшпиньки і з відкритими ротам заглядали на моїх однокласників-медалістів, які стояли в рядок, а на синьо-жовтих биндочках блищали золоті сердечка-медальки. А я з рештою однокласників тихо дивився туди, де також мав стояти, рухалися скули, душило в горлі і самі, якогось чорта виходили сльози, але то, напевно, від вітру…
Я дивився і розумів, що відділяв мене він них якийсь один задрипаний екзамен, і перездати мені його – було раз плюнути… Якесь тяжке і дивне відчуття було тоді. А, може, то треба було?... Блін. Так гарно, що вони там стоять – нарядні, веселі, дивляться на нас всіх з першої високої вершини, яку вони подолали в своєму житті. Просрав…
А дальше яскраво-дурнувате літо довжиною з життя перед поступленням. Я дорослий пацан і в мене всьо чікі-пікі: колєґи, танці, гульки, пиво, дівки, папіроси… Поступати? Запросто! Куди? Та пофіг! Я толковий, майже медаліст, в мене всьо п’ять, ну там якась четвірка – фігня то! Я поступлю куди захочу з такими даними.
Всі мої однокласники десь пороз’їжджалися по інститутах і повезли документи, а я встигну. Мене чекають в любому інституті. Тоже мені. Якийсь день, беру документи, їду в Тернопіль шукати де я буду далі гризти пінопласт науки - ну бо ж я не баран, в мене майже золота, тому не граніт! Приходжу в один – групи сформовані, перший екзамен здали вчора, а чого я думав, що ще не здавали? В інший інститут – таке саме… І я їм пояснюю і розтовкмачую, що в мене мала бути медаль! Я ж маю прийти, покласти на стіл документи і ви маєте мені сказати: «Нам потрібен такий студент! Заходьте! Сідайте і вчіться! А за п’ять років ми вам дамо червоний диплом!»
І я ще раз пояснюю тим баранам, що я міг тоді перездати, але я не хотів, бо вчитель був неправий! Я все знав і не розумію, чого там чотири! Просто я… І мені: «Допобачення! Групи сформовані, екзамени діти здають, поступають, кількість обмежена…» І я: «Чекайте, чекайте… Та в мене мала бути золо…» «Приходьте на другий рік!» В мене мала бути… «Всього вам найкращого!»
Йду по середині коридору інституту в самому центрі міста. Під ногами глухо гепає гранітна підлога, як в церкві. Переді мною залитий під стелю сонцем велетенський хол, на стінах якісь гетьмани, прапори, картини, попід вікнами стоять вазонки-дерева, пахне чимось розумним і вічним. Оглядаюся – я ж цей… Я мав би тут вчитися років 5, потім залишитися і викладати. Відкриваю важкі двері і в лице дмухає свіжий літній вітерець, повз мене проходять усміхнені дівчата, які дивляться і посміхаються біленькими зубками – може то моя котра з них мала би бути? Ходять викладачі з папками, двері сюди туди рипати… Я ж просто не перездав четвірки у восьмому класі.
Йду ще в один інститут – там точно візьмуть!
- А де ж ви були? – здивовано запитав професор з-під окуляр.
- Дивіться, я просто мав мати золоту медаль, але там була четвірка…
- Ви мали бути медалістом? От халепа… Була б у вас медаль, ми би із задоволенням вас забрали до себе! Нам таких треба! А чого ж ви не передали тої четвірки?
- Ще раз вам кажу, я рахую, що…
- Молодий чоловіче, рахують баранів, людина – вважає! Давайте ми вас будемо чекати через рік! Але не запізнюйтесь!
- Це дуже довго і на протязі року може статися…
- Володя, на протязі голову можна простудити! Правильно – протягом року!
Довжелезний коридор, кілометрів сто, напевно… Чомусь заклало вуха і було чути звуки, ніби з-під води. В очах плавали мушки різних розмірів… Ноги стали важкі і підпікало в грудях… Повз мене проходили студенти і сміялися – напевно поступили сволочі. Я йшов з пакетиком, в якому лежали всі мої документи: паспорт і атестат… Не було тільки медальки, яка би рішила моєму в житті дуже багато…
Дальше була армія…", – описав події свого юнацтва Владзьо.