На Великдень більшість українців мають спільні справи: освячують паски, пофарбовані яйця та м’ясиво; дітки б’ються крашанками; сім’ї відвідують могили родичів (хоча й називають цей обряд по-різному — від Гробків до Радуниці).
Доволі відомий і Поливаний понеділок після Пасхи. А от чи ви чули про аналог колядок або ж про людей-рахманів? І чи бачили, як у церкві омивають ноги священникам? Суспільне зібрало маловідомі великодні звичаї з регіонів України.
Фольклорист Володимир Гнатюк у праці "Вибрані статті про народну творчість" згадував про так званих "алаловників" (від слова "алилуя" — прославляння Бога) на Галичині. Це молодь, яка збирається в громади. У гурті є музиканти, співаки та провідник. Першого та другого дня Великодня група обходить сільські двори, прославляє воскресіння Христа і вітає господарів, а потім отримує дари.
Гнатюк також описує звичай села Наконечне на Яворівщині Львівської області, посилаючись на збірку весняних обрядових пісень Стефана Сапруна 1877 року. У тому селі на Великдень співали "риндзівки". Гнатюк робить висновок, що вони схожі на колядки. Їх співають хлопці під вікнами і — як за колядки — отримують за них винагороду. Від колядок риндзівки відрізняються лише рефреном "Же Христос, же воскрес, же воїстину воскрес".
До речі, щодо пісень — як розповідає професор Віктор Давидюк у посібнику "Вибрані лекції з українського фольклору", в Україні від Великодня до Купала (нині 24 червня) наспівуються тексти найрізноманітніших видів: гаївки, гагілки, ягілки, маївки, бабойки та рогульки. Такі пісні мають підштовхнути молодь знайти собі пару, або ж глузують з одинаків. Першу рогульку зазвичай заспівувала молодиця — молода одружена жінка. Якщо вона в шлюбі тільки перший рік, то вдягалася як дівчина (якщо тільки вона досі не народила дитину) і брала участь у всіх обрядах з дівчатами, передаючи їм досвід.
Давидюк додає, Великдень нібито отримав таку назву, бо сонце від цього дня повертало на великий день. А в народі збереглося ще найменування свята — "Навеликдень".
На Великдень не лише співали, а й показували свою силу хлопці на Львівщині (Старий Самбір, Великі Дідушичі тощо) та на Поділлі. Цей звичай описує етнолог Василь Балушок у монографії "Ініціації українців та давніх слов’ян". Парубки "ставили оборіг": кілька юнаків бралися за руки та ставали в коло (у Великих Дідушичах — у ряд), а інші, з’єднавшись так само, ставали їм на плечі. У Старому Самборі "оборіг" спочатку тричі обходив навколо церкви, а потім ішов до осель священника й голови парубоцького братства. Дівчата не брали участь в "оборозі", а водили гаївки. На Поділлі "оборіг" називався "дзвіницею" чи "баштою". Він трохи відрізнявся й був складніший: на плечі п'ятьох найдужчих парубків ставали чотири, на плечі другого "ярусу" — три хлопці, потім два, потім один.
Як розповіла Суспільному фольклористка Ярина Закальська, схожою до "оборогу" є народна гра "церква", або "церковця", поширена в західних регіонах України. Для неї 4 або 6 парубків стають у коло, на плечі їм збираються ще 2-3 чоловіки. Тоді хлопці мають обійти навколо церкви. Важливо, щоб така "конструкція" не розвалилася.
А ще, за словами науковиці, в селі Чортовець Івано-Франківської області до наших днів зберігся великодній обряд водіння "сербена". Це танець чоловіків будь-якого віку. Кількість учасників може сягати кількох сотень. Дійство розпочинає ведучий-"заводило" — це чоловік, який має авторитет серед громади. Він тримає в руках топірець. Чоловіки з'єднуються за руки в ланцюг та під сопілку водять хоровод, притупують, роблять нахили. Процесія обходить тричі навколо церкви, а далі прямує до іншого храму, де теж танцює "сербена".
Дослідники вважають, що обряд може сягати VI-VII ст. — періоду великого розселення слов’ян, які з Прикарпаття переселилися на Балкани (в Хорватію та Сербію зокрема). З цим танцем пов’язана легенда. Він виконується зокрема на горі Замчище, де колись великий замок став місцем порятунку людей від монголо-татар. За однією з легенд, сміливі чоловіки порубали топірцями ворога і від радості затанцювали. Топірець як елемент "сербена" лишився донині. Цей танець, як вважають дослідники, — подяка за порятунок. А пані Ярина додає, що танець свідчить про готовність обороняти рідну землю.
У Центральній та Лівобережній Україні відомо про "волочебний понеділок", говорить Закальська. Люди в понеділок після Пасхи "волочилися" — ходили одне до одного в гості, обмінювалися подарунками, писанками, пасками тощо. А ще на Великдень хрещені батьки готували похресникам подарунки під назвою "волочебне": крашанку, паску та інші гостинці.
Іван Франко описав тексти та елементи пасхальної драми, подібної до різдвяного вертепу. Наприклад, це "пасхальна вірша" (Ізюмщина, Харківська область) або "Слово про буріння пекла" (Калуш, Івано-Франківщина). Але дослідник пише, що це не суто народне явище, воно зародилося серед студентів або церковних общин, і вже потім поширилося в народі.
На Полтавщині до Пасхи хати поміж іншого прикрашають дерев’яними птахами. Їх підвішують до сволока. Така традиція, як пояснював Національний музей народної архітектури та побуту, пов’язана з культом предків — віруванням, що померлі родичі навесні повертаються з Вирію-раю на землю, і пташки символізують ці душі.
А на Кропивниччині домівки прикрашають по-іншому — білі стіни зовні й піч усередині хат штампують овочами. І взагалі центральній Україні притаманний розпис хат на побілці. Про весняний обряд розповідається в документальному фільмі "Запал. Великдень". Для оздоблення розрізають буряк, моркву чи картоплю — по діагоналі, впоперек чи уздовж, як зручно для візерунку, — потім занурюють зріз у фарбу та притуляють до стіни. З таких елементів складають квіти, дерево життя, птахів (якщо пара птахів розташована дзьобами одне до одного, вони кохаються, якщо врізнобіч — захищають дім).
По-різному називали й посуд, який використовували лише раз на рік для випікання великоднього хліба: пасківник, пасочник, пасочниця, папушник, бабник, бабошник, баб’єрка, риночка, ринка, ставчик, ставець, стовбун, тазик чи тазок. А тісто для пасок інколи замішували не в бочках, а в ночвах.
Саму паску інколи називають бабкою, бабою, бабчиною, а етнографи вбачають у хлібі фалічний символ — знак плодючості. У деяких західних регіонах паска і бабка — то різні випічки. Бабка готується з кращого, білого борошна; вона солодша й більш здобна; паска ж більше схожа на звичайний хліб. На Волині та Поліссі випікали печиво під назвою мазурки, на Покутті — великодні струцлі.
У кошику освячували не тільки їжу, як розповідає в "Локальній історії" дослідник Юрій Пуківський. Наприклад, ішли до храму кропити святою водою ніж, яким потім розрізали паску або ж використовували в народній медицині. На Кіровоградщині вважали, що якщо цим ножем перехрестити людині місце удару, в неї не буде ґулі. У Смілі на Черкащині ним "вишкрібували" грижі, а в господарстві його клали біля корови, щоб не брикалася. На Волині ніж клали в колиску, щоб дитину не підмінила нечиста сила, на Бойківщині ним "розганяли хмари".
Подекуди освячували крейду — нею малювали хрести на дверях або їли її від печії. На Волині й Бойківщині також клали до кошика паперові гроші, аби їх прибувало. На Горохівщині Львівської області у Пасху святили ключі — проти крадіїв.
На Київщині, Херсонщині, Поділлі та Гуцульщині локально святкують Рахманський Великдень. Він пов’язаний з дохристиянськими звичаями та з віруванням, що під землею (за іншими переказами — на сході чи півдні на острові, в Ирії, де завжди тепло) живуть померлі люди. Це рахмани, перша згадка про них трапляється ще в києворуському літописі святого Нестора. Рахмани не мають календаря і дізнаються, коли святкувати Великдень, від земних людей. Ті викидають у річку шкаралупи з писанок або з яєць, з якими пекли паски. Шкаралупа пливе за водою 25 днів, на 25-й і відзначається Рахманський Великдень. Ще його називають Переполовення (середина днів між Великоднем і Трійцею), Переплавна середа, Права середа. У цей день не можна працювати і слід посвятити воду.
На Волині поширена великодня гра з крашанками "каток". Наприклад, у селі Четверня необхідно викопати невелику круглу яму на твердому ґрунті. Яма має знижуватися до дна спіраллю. Дно і стінки мають бути гладенькими, щоб яйце не чіплялось ні за що. Дно досить велике — це круг, туди падатимуть великодні крашанки. По спіралі їх і й запускають. Перший гравець котить яйце, воно спиняється на дні "катка". Далі котить хтось наступний, і якщо його крашанка на дні торкнеться першої, він забирає обидва яйця. Селяни розповідають, що краще брати круто зварені яйця, бо рідкі не котитимуться добре. Після гри крашанки не можна їсти.
У статті "Українські великодні звичаї" з газети "Дрогобицьке слово" (1942 рік), яку передрукувала "Локальна історія", описано кілька цікавих звичаїв. Наприклад, як у Наддніпрянській Україні під час першого тижня Великого посту люди приносять у церкву глечики з медом, у які кладуть список померлих близьких. Видання зазначає, що це залишок язичницького обряду, що "гармонійно сплівся з християнським культом".
Згадується також обряд миття ніг дванадцятьом священникам. На Галичині під час літургії у Великий, або Чистий четвер у кафедральному соборі єпископ омиває ноги 12 духівникам. Це пов’язано з біблійною історією, коли в четвер Ісус Христос омив ноги 12 апостолам. Українська греко-католицька церква нині пояснює цей обряд як вираження любові Христа: “Обмиваючи ноги учням, Ісус показує готовність померти за них. Кожен єпископ повинен запитати себе: чи готовий я жити і померти за своїх священників?” У 2015-му омивали ноги учасникам АТО на Львівщині, у 2023-му — військовим ЗСУ на Хмельниччині. Цей звичай, втім, не суто галицький. Викладач УКУ Юрій Опока розповідав, що в католиків він поширений із Середньовіччя, а у XX ст. обряд вписали в літургію. У 2016-му Папа Римський Франциск дозволив вибирати для омовіння не лише чоловіків, а й жінок.
Ну а ще в "Дрогобицькому слові" ідеться про звичай села Болестрашичі та кількох сусідніх сіл. На другий день Великодня молоді хлопці беруть із церкви хоругви, хрест і кропило. Наспівуючи "Христос Воскрес" та дзвонячи в дзвіночки, юнаки біжать через поля, таким чином нібито виганяючи зиму і пробуджуючи землю. Цих хлопців ще називали "воскресниками".