Жителю села Довжанка Тернопільського району Станіславу Таравському минуло 75. Усе життя трудився в місцевому колгоспі "Перемога" – слюсарував, сторожував, працював художником-оформлювачем...Що малював? Усе, що замовляли. Плакати різні, лозунги для так званої наочної агітації. Без роботи ніколи не сидів. Хоча є інвалідом I групи. Станіслав Іванович не має кисті лівої руки, права сильно деформована, а замість ноги – протез. Проте калікою він себе не відчуває.
- Роблю все, що потрібно у господарстві. А коли був трохи молодшим, то й односельцям допомагав. Вмію паяти і зварювати, мурувати, дахи шифером покривати, комини і кахельні печі ставити. Словом, Станіслав Іванович - на всі руки майстер. Чи про кожного фізично здорового чоловіка так можна сказати?
У Довжанку їх сім’ю переселили у 1946 році під час горезвісної операції “Вісла”, що стала фіналом масштабної депортації українців з етнічних українських земель, які, за підсумками Другої світової війни, стали територією сучасної Польщі. У 1948-му, коли Станіславу було лише 12, сталася трагедія. Пас з однолітками худобу за селом і натрапив на протипіхотну міну. Цікавість хлопчини взяла гору. Замість того, щоб повідомити дорослих про смертоносну знахідку, взявся перевіряти, що буде, коли кинути “залізяку” в рів. Вибухне чи ні?
Той вибух поділив його життя на дві частини: до і після. Дитинство закінчилося. Йому ампутували кисть лівої руки і ногу. А він, як і всі хлопчаки, любив бігати, гратися. Після операції все змінилось. З’явилося безліч нових проблем, зокрема, в побуті. Намагався вирішувати їх самостійно, був впертим, і згодом навчився працювати однією рукою ліпше, ніж дехто двома. Труднощі долав наполегливістю, енергією, оптимізмом. Каже, силу черпав в молитві і вірі. Віра в Бога допомогла побороти біду.
Про своє життя Станіслав Іванович розповідає цікаво і з гумором, хоча не раз і не два обпалювала його серце й душу несправедливість. За Союзу платили за інвалідність 8 рублів 5 копійок. Інший на його місці скаржився б на долю, а він – ніколи. Завжди дбав, щоб у хаті був хліб і до хліба. Слюсарував, мурував, паяв, малював... У колгоспі робота не закінчувалася ніколи.
Нині отримує пенсію – 766 гривень. А своє законне право на земельний пай ще довелося відстоювати.
- Не включили мене в списки для отримання земельного паю, бо тодішній голова колгоспу заявив, що я не член колгоспу, бо заяви не писав. На щастя, знайшлися відповідні архівні документи, що підтвердили моє членство.
Пошуки правди коштували Станіславу Івановичу немало здоров’я і згадувати про ту стресову ситуацію йому й досі неприємно. Як і про свого кривдника, який, до речі, навіть не вибачився перед інвалідом. Та ось розмова заходить про сім’ю – і обличчя мого співрозмовника світлішає.
- У 1962 році я одружився. Щасливо. Моя Іванка родом з Бережанського району. Разом з нею в моє життя увійшли любов, радість, душевний спокій. Підтримка дружини допомагає гідно пережити все, що посилає доля.
Розповідають, на їх весіллі деякі гості плакали. Навіщо, мовляв, молода і гарна дівчина за інваліда заміж виходить? А нині кажуть: “Пощастило Іванці. Чоловік – добрий, роботящий. І дітям – батько чудовий. А господар який!”
Подружжя побудувало хату, виростило трьох дітей: двох доньок і сина. Нині Станіслав Іванович – люблячий дідусь для семи онуків. На обійсті, як і замолоду, все робить власноруч. У його домашній майстерні чимало різних інструментів.
- Люблю щось майструвати, - пояснює.
Витвором його фантазії і вмілих рук став, зокрема, тракторець, зібраний з запчастин що вже були у вжитку, і старого мотовізка. Під час обробітку городу саморобний тракторець – незамінний помічник. А в 1992 році за сівалку Станіславу Івановичу вручили диплом переможця виставки–конкурсу саморобної сільськогосподарської техніки “Талант. Ініціатива. Розкутий розум”. Отримав також 9 мільйонів купонів премії і магнітофон. Правда, “мільйонером” Станіслав Іванович побув недовго, бо купони потім скасували.
Вдома всю побутову техніку завжди сам ремонтує. Шкодує за одним, що в школі вчився лише 7 років. А далі, каже, вже біда вчила.
Своїм “мерседесом” Станіслав Іванович називає невеличкий зелений мотовізок 1973 року випуску. Максимальна швидкість його 50-60 кілометрів за годину. І ремонтований безліч разів. Проте їздить ним скрізь, куди треба - і в Тернопіль на базар, і в Бережани, навіть до Львова.
Бадьорий, рухливий Станіслав Іванович у свої неповні 76 виглядає пречудово. Ні на що не скаржиться. Багато працює. І кожен свій день починає і закінчує молитвою. Робота і молитва, каже, найкращі ліки від старості.
Лідія ХМІЛЯР, фото Миколи ШОТА