У Станиці Луганській загинув 42-річний Андрій Тимощук із села Галущинці Підволочиського району. Трагедія сталася 12 червня. Боєць служив у 128-ій гірсько-піхотній бригаді, був мінометником.
Того дня вони із побратимами здали службу на посту і відпочивали після караулу. Розвідка не доповіла, що насувається небезпека, і коли почався обстріл, Андрій не встиг добігти до бліндажа, снаряд «града» розірвався просто перед ним. Осколок влучив бійцеві у живіт, травми виявилися несумісними з життям…
Андрія Тимощука призвали на службу 19 лютого 2015 року, а через кілька місяців підготовки у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади відправили на фронт. Він часто телефонував рідним, казав, що ніяк не може звикнути до обстрілів, що скучає за домом. Розповідав, що одного разу на них сунула ціла ворожа піхотна дивізія. Здавалося, не було шансів врятуватися, їх затисли у глухий кут, але наші бійці успішно відбили атаку, пише Нова Тернопільська газета.
– Тато готував нас до того, що на війні все може статися, – каже його 15-річний син Максим, – але ми відганяли всі чорні думки і вірили в краще. Хоча напередодні мама ніби щось передчувала. Їй було погано, вона не могла ні говорити, ні ходити, лише попросила, щоб я накрив її ковдрою. Я ще подумав, що, може, мама просто втомилася, і пішов займатися господаркою. А вранці мама розповіла, що їй наснилося, ніби тато прийшов попрощатися, а вже після обіду його рідний брат Петро приніс трагічну звістку…
З сумної розповіді хлопця, спочатку сім’я жила в Тернополі, а коли йому виповнилося чотири роки, батьки продали квартиру і переїхали до Галущинців. Тато хотів утекти від гамору міста, автівок, асфальту і займатися сільським господарством. Сім’я Тимощуків облаштувалася на новому місці, обробляла город, тримала невеличку господарку. Добродушний і життєрадісний Андрій швидко потоваришував із сусідами, бо з усіма вмів знайти спільну мову. До війни працював на будівництві, робив ремонти, тому коли хтось просив допомогти, ніколи не відмовляв.
– Коли тата призвали, ніби світ перевернувся, – ледь стримує сльози Максим. – «Ти тільки бережи маму», – постійно повторював мені по телефону. Обіцяв, що коли повернеться додому, ми всі разом поїдемо відпочивати у Карпати. Тато дуже любив гори, ліси… А тепер його нема… Не знаю, як ми з мамою будемо без нього. Він був нашою опорою, підтримкою, захистом. Завжди говорив, що ми – його найбільше щастя. Я міг звернутися до нього з будь-якою проблемою, бо стосунки у нас були довірливі. А він любив повторювати: «Нікого не слухай, роби, як підказує серце».
…18 червня труну із тілом загиблого люди зустрічали навколішках зі свічками у руках на мосту через Збруч між Підволочиськом і Волочиськом. Провести Героя в останню путь прийшли бойові побратими, рідні, друзі, односельці. Поховали Андрія Тимощука у Галущинцях з усіма військовими почестями.