Мабуть, найбільш незбагненним явищем в історії Тернополя останніх десятиріч є неповага до імені того, хто офіційно започаткував забудову міста — створив оборонну фортецю, яка згодом стала замком над ставом. Гетьман Ян Тарновський був першим будівничим Тернополя, дав йому своє ім’я, дав імпульс майбутній розбудові міста, захищав, як міг, тутешніх поселенців, заслужив їхню повагу, ніколи й нічим не заплямував себе, - повідомляє Місто. - Однак не побачите в місті ні меморіальних таблиць, ні інших знаків на його честь. Навіть вулицю, названу його іменем і яка існувала багато-багато років у центрі Тернополя, чомусь ліквідували. Навіть на старовинному замку — гордості міста — немає таблиці, що будував його гетьман Ян Тарновський. Чому? Чим не догодив нащадкам великий будівничий? За що не любить його влада у незалежній Україні?
Яким був гетьман-будівничий
В історичних документах він зветься Ян Амор Тарновський або Ян з Тарнова із додаванням ряду титулів — воєвода руський, великий коронний гетьман, каштелян краківський та ін. Отримавши привілей польського короля Зигмунда I, він у поселенні, яке називали Сопільче Теребовельського повіту, почав зводити замок-фортецю під назвою Тарнополє. Цей історичний факт зафіксовано у “Локації місту Тарнополє”, що зберігається у Головному архіві давніх актів у Варшаві. З цього, власне, й почався Тернопіль.
Король звільнив жителів майбутнього міста на 15 років від податків і повинностей. Це посприяло швидкій розбудові поселення і спорудженню замку-фортеці. Першими міщанами стали будівники замку, які прибули з володінь Яна Тарновського. На той час він був знаним вельможею у Польщі, народився у місті Тарнові, мав понад 50 років, здобув блискучу освіту у Краківському університеті та за кордоном, носив титул графа Священної Римської імперії, був власником численних маєтків і одним з найвідоміших полководців середньовічної Польщі, бо переміг зі своїм військом у багатьох битвах, зокрема, під Теребовлею у 1524 році, розгромивши турецько-татарське військо. Ян Тарновський був автором ряду військових трактатів, у яких йшлося про тактику боротьби з наїздами бусурманських полчищ. Мабуть, тому й король довірив йому будівництво фортеці, що протистояла б набігам ординців.
Хоча Ян Тарновський вірно служив польському королю, проте, як свідчать історичні джерела, він посідав гідне місце і в українській історії. Походив зі старовинного руського роду, спочатку був хрещений у православній вірі як Іван і в ній же хрестив своїх дітей Софію та Христофора. Потім, правда, всі перейшли у католицьку віру. Заснувавши Тернопіль, як власник міста він дуже дбав про його розвиток. У 1545 році, наприклад, домігся того, що король Зигмунд I передав замку села Петрики і Пронятин, а згодом король надав привілей, щоб усі купці сплачували Тернополю мито з кожного воза. У 1550 р. власник міста видав дуже демократичну грамоту про права та обов’язки тернополян.
Дбаючи про добробут тернопільських міщан, Ян Тарновський незабаром замінив їхні натуральні повинності на грошовий чинш, залишивши лише роботи на користь замку. Всі ці заходи зміцнювали повагу до доброзичливого гетьмана, сприяли швидкій розбудові міста. Населення цілком схвально оцінювало те, що в назві Тарнопіль увічнювалось ім’я його власника та будівничого. І так місто називалося до серпня 1944 року, а також в усі часи (і навіть сьогодні) місто в своєму гербі зберегло елементи родинного герба Тарновських — славнозвісну “Леліву”. Чому ж не до смаку такий гетьман нинішнім демократам?
Замок — єдиний і вічний пам’ятник гетьману
Поселення над ставом і Серетом існувало задовго до появи замку-фортеці Тарнопіль. Нову ж еру в історії поселення започаткував королівський дозвіл, виданий 15 квітня 1940 року краківському каштеляну Яну Тарновському на спорудження замку. Це мало бути фортифікаційне укріплення, яке повинно було перекрити шлях різним бусурманам-наїзникам.
Вісім років тривало будівництво замку-фортеці. У 1548 р. замок був готовий, але розширення його і спорудження укріплень йшло далі і завершив їх уже син русинського гетьмана Тарновського — Христофор. На початку XVII століття фортифікаційна споруда, що стала центром Тернополя, мала форму прямокутника, доступ до якого захищали з одного боку глибокі рови, вали, болота і мочариська. На краях і посередині укріплень стояли оборонні вежі.
На схід від ставу та валів, серед полів і городів, розкидані були на передмісті сотні хатин міщан-хліборобів, ремісники ж мешкали ближче до замку. Через Тернопіль проходив давній торговий шлях, на кінцях якого височіли дві в’їзні брами: з південного сходу — Кам’янецька, що стояла поблизу церкви Різдва Христового, і Львівська — на заході, коло греблі. До укріпленого замкового палацу можна було дістатися через навісний міст і в’їзну браму. Лише опустивши на ланцюгах міст, можна було відчинити подвійні ковані ворота і потрапити у прохід брами, за якою стояли вартові.
Нелегкі випробування випали на долю Старого замку, але він вистояв. Не один раз його зміцнювали, перебудовували, піднімали з руїн. Змінювалась його роль, але він жив і служив людям. Від середини XIX століття і аж до 1939 р. в ньому були військові казарми. Він горів у 1917 р., але найбільших руйнувань зазнав під час боїв у квітні 1944 р., коли став останнім опорним пунктом гітлерівського гарнізону. Лише у 1957 р. Старий замок вдалося частково відбудувати і пристосувати під спортивну школу, хоча краще було б, якби тут відкрили музей історії Тернополя. На жаль, старовинна споруда, що стала символом міста, сьогодні ледве животіє, руйнується її фундамент і, замість реконструкції, її оточують розважальними закладами та остаточно доруйновують, хоча це велика історична реліквія і єдиний пам’ятник гетьману Яну Тарновському.
Чому вулицю ліквідували?
Вона є і її немає — історична вулиця в самому центрі Тернополя, яка багато десятиріч носила ім’я Яна Тарновського. Ця невелика, затишна вулиця старовинного міста мала повне право так називатися, бо людина, яка носила це ім’я, чимало зробила для заснування і розбудови поселення. Саме Ян Тарновський, краківський каштелян і гетьман русинський, як зазначено у Великій польській енциклопедії, одержав від короля доручення спорудити замок, що став центром майбутнього Тернополя.
Отже, вулиця, названа на честь фундатора тернопільської фортеці і міста загалом, довгі роки носила і повинна би носити це ім’я вічно. Однак історичні події розпорядилися інакше. Невідомо, чим не догодив Ян Тарновський радянській владі, а можливо, спрацювало більшовицьке правило називати центральні вулиці міст іменами своїх вождів, проте відразу після Другої світової війни комуністичні керівники Тернополя перейменували вулицю. Всі колишні вулиці, що перетинали місто із заходу на схід, — Львівська, Руська, Тарновського, Смиковецька — об’єднали в одну магістраль, якій присвоїли ім’я вождя світового пролетаріату.
Однак нічого вічного на світі немає. Прийшов кінець великій імперії, і на початку 90-х років минулого століття, у зв’язку з відродженням Української державності, знову почалося в Тернополі велике перейменування вулиць, яке ініціювали депутати міської ради першого демократичного скликання.
На жаль, серед депутатів виявилося багато гарячих голів, які не дуже були обізнані з історією міста або негативно ставилися до того, що засновник Тернополя був польського походження. Були дискусії, суперечки, але тенденційно налаштована більшість міських депутатів все-таки вирішила викреслити з історії міста пам’ять про будівничого замку-фортеці, і назву вулиці, скасованої більшовиками, не відновили, а штучно подовжили прадавню вулицю Руську аж до залізничного мосту.
Що ж, такі дивовижі — не новина для нас, але від правди не втечеш і не сховаєш її, бо ще живуть у Тернополі сотні людей, котрі добре пам’ятають вулицю Тарновського, ходили нею або й мешкали на ній. А головне — є старі мапи Тернополя, опубліковані в різних виданнях останніх років, є чимало книг про наше місто, де згадується вулиця Яна Тарновського і вміщені численні її фотографії. Словом, затія гарячих голів, які стерли з лиця міста одну з центральних вулиць, не вдалася і не може мати виправдання.
Цікава історія вулиці
І ще дещо з історії старовинної вулиці Тарновського. Колись вона називалася Смиковецькою, бо прямувала через східну околицю міста у бік села Смиківці. Згодом частину її — ближче до центра — назвали іменем Яна Тарновського, і тягнулася вона від теперішнього перехрестя, де стоїть центральний універмаг, аж до стадіону. Забудована була вона добротними дво- і триповерховими кам’яницями, що мали внутрішні колодязі, каналізацію, електрику. На перших поверхах містилися адвокатські канцелярії, крамниці, перукарні, ресторани.
Будинки мали різноманітну й самобутню архітектуру, що помітно навіть сьогодні, хоча майже всі споруди за останні десятиріччя неодноразово перебудовували або ремонтували, на деяких надбудовували один-два поверхи. Річ у тому, що більшість будівель зазнала значних руйнувань під час вуличних боїв у березні 1944 р. Саме цією вулицею увірвалися зі сходу перші радянські танки й самохідні гармати і тут гітлерівці розтрощили й спалили потужні машини, позбавлені можливості маневрувати і затиснуті з обох боків будинками, з вікон яких німецькі вояки завдавали техніці смертельних ударів. Бої на цій вулиці документально показані військовими операторами у кінофільмі “Битва за Тернопіль”.
Незважаючи на знищення і перейменування, вулиця Тарновського (нині — вул. Руська) живе у своїх перероблених, модернізованих, відремонтованих і заново споруджених будівлях. На них збереглися окремі скульптурні елементи давніх оздоблень, коване мереживо балконів. На жаль, на деяких будинках навіть сьогодні знищують елементи колишньої архітектури, надаючи перевагу вигідним і дешевшим євроремонтам, якими захоплюються численні комерційно-бізнесові підприємства, що заполонили зараз всю вулицю.
Вулиця втрачає самобутність
Старовинна вулиця майже повністю втратила свій колишній шарм. Досить поглянути, приміром, на столітньої давності пожовклу фотографію житлової кам’яниці Аксельрада (колись двоповерхової, з багатьма ліпними прикрасами, навіть скульптурами левів при вході), де тепер триповерхова залізнична поліклініка, аптека, магазини, і бачимо зовсім інший архітектурний стиль. Час і буремні події роблять своє, на жаль, у гірший бік. Лише одна будівля на колишній вул. Тарновського досить добре зберегла свій первісний вигляд і сьогодні милує око оригінальною старою архітектурою — це будинок на розі вулиці Січових Стрільців, у якому розташований один з корпусів медичного університету.
Серед незабутніх подій з історії цієї вулиці варто згадати будівництво міського стадіону, що почалося ще далекого 1896 року, коли гімназисти Тернополя спорудили тут спортивний майданчик, згодом з’явилося футбольне поле, і лише у серпні 1909 р. відбувся тут перший офіційний футбольний матч між українською командою “Поділля” та польською “Креси”.
Сто років тому на верхній частині вул. Тарновського, за колією, виросли перші механізовані промислові підприємства — парова цегельня, електричні млини. Значну роль у розвитку міста відіграло будівництво залізничного мосту, що став до ладу у 1897 році і значною мірою зберігся й донині, хоча був неодноразово перебудований. Нині ця вулиця — головна артерія міста і вартує того, щоб відродити її давнє історичне ім’я.
Руйнувати — не будувати
Ще деякі думки виникають на завершення цієї розповіді. Знищувати, руйнувати — завжди значно легше, ніж будувати й творити корисне. І якщо коїться таке, як навколо імені Яна Тарновського, коли місто чимало століть носить його ім’я, коли ще стоїть невмируще творіння його рук — Старий замок, то ліквідація вулиці Тарновського, відсутність меморіальних знаків на його честь — не просто безпам’ятство, а злий умисел, який не має пояснення в межах здорового глузду.
Чи не варто схаменутися і почати виправляти старі і нові помилки, свої і попередників, котрі теж не шанували, як належить, великого гетьмана і будівничого? На жаль, у декого так розгорівся азарт перекроювання, переробляння нашої історії, що ніяк не може зупинитися. Як відомо, жадоба перейменовувати на свій смак і своє уподобання, скасовування старих назв вулиць — хвороба не нова. Скільки ж то цих епідемій зазнав Тернопіль за своє кількавікове існування! І коли вже припиниться ця стихія?!
Мабуть, нескоро, бо й у наші дні триває ця біда. Керівні голови вигадують, мудрують, задовольняючи свої політичні чи інші амбіції, а простим громадянам клопіт і несподівані фінансові затрати. Добре бути “патріотом” за чужий рахунок. До того ж заперечувати владі незручно, бо скажуть, що ти проти національної ідеї. Ну, просто біда якась з тим перейменуванням вулиць, що повторюється періодично, залежно від того, хто прийшов до влади. А якщо чергові вибори змінять склад міської ради та політичні уподобання? Знову почнуться перейменування? Єдиний порятунок у даній ситуації: хіба що ніколи не давати вулицям неоднозначні або сумнівні імена, а ще ліпше називати їх — Гайова, Квітова, Городня, Глиняна, Весела, Глибока, Довга, Дівоча і т.п., як це робили тернополяни в минулому.
І все-таки є істини незаперечні: ніколи й ніхто не буде проти гідних імен для наших вулиць — Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Володимира Великого, Ярослава Мудрого і їм подібних. Дуже хотілося б, щоб у цьому ряду з’явилося незаплямоване й чесне ім’я славетного русинського гетьмана й будівничого Тернополя. Чи будемо й далі жити у безпам’ятстві?