Як тернополяни рятували людей після вибуху і кому вдалося вижити у чорнобильському пеклі

Мирна, щаслива весна перестала існувати для українського народу 1986 року. Тоді, 26 квітня 1 годині 23 хвилини, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської АЕС нічну темряву розірвало полум’я від Чорнобильської атомної електростанції. Страшні наслідки залишила по собі та ніч – не одна сотня загиблих, майже 600 000 людей постраждали від радіації. У мертвій зоні «відчуження» опинилася тридцятикілометрова територія –  це сільськогосподарські землі, лісові масиви та водоймища.

Ті, кому вдалося вийти живими із території опромінення, сьогодні ледь стримують сльози та важко тримаються на ногах.

Через два тижні після аварії, а саме 10 травня, в Чорнобиль потрапив майор міліції у відставці Василь Бойчук.  Тоді чоловік працював інспектором окремого дивізіону дорожнього нагляду міліції УВС Тернопільського облвиконкому. Його екіпаж, а це 25 людей на п’яти автівках, вдень регулювали дорожній рух, а ввечері охороняли громадський порядок.

-  Ми були не захищені, – пригадує Василь Бойчук. – Нам видали лише по дві марлевих пов’язки та дзеркало, дивлячись в яке ми мали стежити, коли почервоніє тканина. Зміна кольору означала, що виступає радіаційний йод і потрібно її міняти.

Не може забути пан Василь і безкінечні колони людей, які покидали домівки та все нажите добро. Вулицями у «зоні відчуження» тинялися лише свійські тварини.

Їхав на практику, а потрапив у зону екологічного лиха Іван Надвернюк. Коли трапилася аварія на ЧАЕС хлопець був курсантом Львівської школи міліції. Тоді він та ще 360 студентів потрапили у Житомир, а вже звідти у Народичі. Про небезпеку юнакам нічого не сказали. Рівень радіації ніхто не перевіряв. Спочатку видали дозиметри, а через тиждень їх забрали і не повернули. Про зміну одягу теж мова не йшла. Зняли форму, просякнуту радіацією лише після повернення у Львів. Завдання, яке ставили перед курсантами, це виселення людей.

-  Ми ходили в Чорнобилі від хати до хати та просили їхати геть. Багатьох доводилося вивозити силоміць. В новинах йшлося про невелику поломку на АЕС, тому люди брали лише гроші, цінності, документи та їжу на кілька днів, які переросли в не один рік. Під час «зачистки» ми натрапили під лікарнею на цинкову труну – очевидно у метушні про неї забули і батьки не поховали сина-афганця.

Іван Надвернюк каже, що їм, молодим курсантам, було надзвичайно складно. Їсти не було де та й не було що. Того року, пригадує чоловік, дуже рясно вродили полуниці, але вони були «орошені» радіацією. Хлопці стріляли птицю, а готувала її старша жінка, яка все-ж-таки вирішила залишитися дома.

Другий місяць служби чоловік працював уже в Прип’яті і харчувався в їдальні заводу, що виробляв ядерне паливо.

-  Тут ми уже від’їдалися: шоколад, згущене молоко, мандарини та інші делікатеси. Про таку їжу простий люд і не мріяв в той час. Завод був великим, в їдальні за столи одночасно сідало 1,5 тисячі людей.

Вижив у чорнобильському пеклі, бо був молодим та сильним, -  саме так вважає міліціонер у відставці Ярослав Стефінка. Він у Прип’яті зустрічав 1988 рік. Його казарма на п’ятисот людей була розташована у селі Поліське. Саме тут розмістилися райвідділ та відділення охорони.

-  До нашого здоров’я уже ставилися дещо уважніше. Щоранку нам робили чай, роздавали таблетки. Заставляли багато пити. Ми мали два комплекти форми – для казарми і для несення вахти. У будинках в Прип’яті на той час вже нікого не було, але інколи спрацьовували сигналізації і ми мусили виїжджати та перевіряти кожну квартиру. Втомлювалися, адже інколи доводилося оббігати шістнадцятиповерхові будинки.