Аромати тернопільського «кеба»

Стрімголов намотую навколо шиї сірого в йолочку шалика, закидую на себе наплічник й поспіхом вибігаю з дому, – спішу на спудейство. Через катастрофічне запізнення вирішую взяти таксівку.

Із брудно-сірих Жигулів з білою шашечкою на даху саме вивантажився якийсьпасажир, на що моє сонне єство відреагувало миттєво. Застрибнувши до салону старої чортопхайки й захеканим: «До педуніверситету», - дало команду на рух. Погризене корозією авто, яке нагадує стару совітську ванну, загуділо, зашморгало й почало рухатися вслід за вітром. Проїхавши метрів зо тридцять, я зрозумів, що попав, і не просто-так, а по самісінькі вінця...

Чолов’яга років 35-ти, тримаючи кермо обома руками – що, між іншим, якось нетипово для водіїв таксі - поспішив повідомити благу звістку: «Знаєте, у мене шось щотчік накрився, чи то глючити почав… Вам уже доводилось їхати цим маршрутом? Це шоб знати, скільки проїзд може приблизно обійтися». Я про себе подумав, що це якась підстава, бо ж нащо подібне питатися? Чи це він так хоче розвести чергового студентика на батьківський кеш, заявивши по прибутті: «Ніфіга не знаю. Щотчік бачиш? Плати». Та, щось неоднозначно відповівши й не вельми переймаючись за платню (бо, по-перше, готівки у мене було обмаль, по-друге, дзузьки я б йому щось переплатив), переключився на інше, трохи дивакувате заняття, а саме - затамовування подиху. Бо сморід в автівці, який я відчув одразу після посадки, був просто нестерпним. Власне, таким його робила допотопна ВАЗівська пічка, яка нагрівала це пахнюче повітря. Я поглянув у дзеркало заднього огляду, аби переконатися, чи немає позаду на сидінні купки зі сміттям, яке б виявилося джерелом та одночасно поясненням усіх цих стражданнь. На моє щире здивування, там нічогісінько не було. Дедуктивний метод працював у надрежимі, бо у носі вже починало пекти (без перебільшень). Я хотів чимшвидше вибратися з цього пекла, де гірше за люциферів були пилюка, сонний голос диспетчера по радіорації, запах поту та шкарпеток, які, здавалося, вже починали розкладатися на елементарні частинки від бруду та смороду. Б-р-р…

Від цієї десятихвилинної подорожі з дому до університету в мене паморочилося у голові, свербіло в носі і ввижалося, що мій одяг тепер став носієм того настирливого запаху, який, наче в мультсеріалах, тягнувся зеленим, густим шлейфом. До речі, кебмен виявився хорошим типом. За проїзд попрохав чисто символічно, що було на руку нам обом. Це я потім, після тривалих роздумів припустив, що такі неприємні запахи в Жигулях, мабуть, були саме від водія. Себто від його шкарпєт, або ж химерних зимових ходаків.

З усього вищесказаного я зробив непоганий для себе висновок, в якому йдеться приблизно про таке:  попри неакуратні, громіздкі й допотопні тролейбуси, яких городяни лагідно називають троликам, або тролями, дістатися ними від пункту А до пункту Б обійдеться в рази дешевше, ніж на автівці із шашечкою. Що є очевидним. Але й стосовно комфорту та якості мандрівки, то розбіжностей між цими довма транспортними засобами буде обмаль. Що є вже дивним... Одне лишень тішило - на навчання я таки встиг.