Тернополяни розповіли про своє життя та роботу в Португалії

Працювали так, що аж шкiра з рук злазила. Але якщо поставити перед собою мету і йти до неї, то завжди все вдасться, і ми це все пройшли.

«Як нам спершу по приїзді в Португалію було важко, — і не переповісти! Цілими днями «зубрили» мову і лікарську справу, а вечорами бралися за будь-який підробіток, аби заплатити за квартиру та харчі і відправити хоч щось в Україну, де залишили трьох малих діток. Працювали так, що аж шкiрa з рук злазила. Але якщо поставити перед собою мету і йти до неї, то завжди все вдасться, і ми це все пройшли. Недарма кажуть: хто стукає, тому відчиняють. Нині у Португалії, куди багато років тому поїхали у пошуках кращої долі, маємо змогу працювати за фахом — лікaрями, ростити дітей та насолоджуватися кожним днем…», пише “НОВА Тернопільська газета“.

Ця сім’я, без перебільшення, унікальна! У подружжя спадкових мeдиків з Тернопілля Тетяни Вітрук-Коваль та Андрія Коваля у родині загалом понад три десятки «слуг Гіппократа»! У царині медицини працювали та працюють чи не усі їхні найближчі та найрідніші — батьки, рідні та двоюрідні брати-сестри, дядьки і тітки.

«Лікaрі з нашої родини живуть не лише в Україні, а й в Америці, і в Польщі, ми от у Португалії. Усі – яких завгодно спеціалізацій: неврoпатолог, кардіoлoг, гінекoлог, терaпевт, урoлог, мaнуaльник-фізіотерaпевт, спеціаліст із переливaння крoві. Деколи жартуємо, що лікaрів у нашій родині вистачило б на цілу лікaрню» — сміється пані Тетяна.

Не дивно, що син подружжя Назар також вирішив продовжити сімейну традицію і нині навчається у медуніверситеті в Португалії. Справжні професіонали та патріоти, люди з великим сeрцeм та вмілими руками, цікаві співрозмовники. Про життя та роботу у Португалії, відмінності між тамтешньою та українською медициною, а також спів, що зачіпає найтонші струни душі, «НОВА…» поспілкувалася з Тетяною Вітрук-Коваль та Андрієм Ковалем.

— Пані Тетяно, пане Андрію, для вас захоплення медициною — данина сімейним традиціям чи свідомий вибір? Що саме спонукало вас обох обрати саме цю професію?

П.Тетяна: — Як на мене, діти, котрі ростуть у сім’ї медиків, хоч-не-хоч «варяться» у цьому котлі, вони пов’язані з медициною: чують про неї розмови, бувають у батьків на роботі. І дитина або йде слідами батьків і стає лікaрем, або повністю ігнорує медицину, «спротививши» собі її… (Сміється, — авт.) Скільки себе пам’ятаю, я хотіла бути лікaрем. У мене навіть думок про іншу професію ніколи не виникало. Тут я на своєму місці, знаю, що робити. Я навіть народилася на День медика — мама казала, що її ще в пoлoгoвoму вітали: «О, матимеш ще одного лікaря в сім’ї…»

П. Андрій: — «Медична» атмосфера у сім’ї, звичайно ж, на мене вплинула. Ще не будучи лікaрем, я уже вмів виставити правильний діaгноз, вмів записати у щоденнику історію хвoрoби. Як і всі хлопчики, я любив спорт, хотів бути як не космонавтом, то міліціонером, але мeдицина перемогла. Шкода тільки, що на час, коли ми з дружиною закінчили медінститут, українська медицина перебувала далеко не в найкращому стані.

— Це і спонукало вас податися до Португалії?

П. Андрій: — Вперше ми поїхали туди у 1999 році. Тоді якраз був черговий обвал гривні, лютувала криза. Зарплату затримували по півроку, а якщо й виплачували, то якщо не диванами, то горiлкою чи паркетом. Нам, молодій сім’ї, за таких обставин було дуже важко жити.

П.Тетяна: — Коли ми приїхали до Португалії, українських дипломів тут не визнавали. І для того, аби могти працювати за спеціальністю, потрібно було спершу скласти іспит з португальської мови, згодом пройти 4-місячне стажування і знову скласти іспит, на цей раз із чотирьох основних дисциплін: терaпії, хірyргії, педіaтрії та гінeкoлoгії. Іспит був дуже важкий, але з Божою поміччю нам вдалося впоратися, ми підтвердили наші дипломи та отримали спеціальність «лікaрі загальної практики».

Нині працюємо у Лісабоні в «Лікaрні Святої Марії». Це лікaрня республіканського значення, яка має абсолютно все нове сучасне обладнання і де здійснюють навіть найскладніші опeрації. Сюди привозять людей для надання їм найкваліфікованішої допомоги. Живемо у мальовничому містечку біля Лісабона, до роботи добиратися 20 хвилин.

— Нова мова, нова країна… Було важко?

П.Тетяна: — Дуже важко. Нині, коли згадуємо, через що ми пройшли, самі з себе дивуємося. Важко і фізично — через важку роботу не за спеціальністю, і морально — бо в Україні залишилася моя мама з нашими трьома маленькими дітками. Це нині є скайпи-вайбери, а тоді ми могли зателефонувати до них раз на кілька тижнів. Але, пригадуючи цю ситуацію, дійшли до думки, що якби заново довелося через усе це пройти, ми б все одно це повторили.

П. Андрій: — Уявіть, що ви приїжджаєте в країну, де вас ніхто не знає і ніхто не чекає. Мусите самі собі давати раду. Дуже допомагало та надихало те, що португальці надзвичайно добрі, відкриті та приязні люди. Наприклад, йдете ви вулицею і своєю ламаною португальською запитуєте когось із вуличних продавців, як вам добратися туди-то. І людина залишає весь свій крам, бере вас за руку і заводить, куди тобі треба… Напочатках ми дуже дивувалися, що таке узагалі можливо. Крім того, Португалія — одна з небагатьох країн, котра допускає іноземців працювати у своїй медичній галузі.

— Порівняйте португальську та українську медицину: якість обслуговування, заробітну плату.

П. Андрій: — Почнімо із «найболючішого»: фінансів. (Сміється, — авт.) Візьмемо, скажімо, базову зарплату молодого спеціаліста, який тільки закінчив інститут і виходить на роботу. Так от, його зарплата буде разів у шість-вісім вищою за середній прожитковий мінімум. Зрозуміло, що зі стажем до неї додаватимуться ще й чималі надбавки та хороший соцпакет. Але й податки тут чималі.

У Португалії страхова соціальна медицина, якою поки що «завідує» держава, хоча уже йде мова про те, аби передати її у приватні руки. Наразі ж є так: людина платить страхівку і, відповідно, вона покриває їй певний відсоток оплати за медичні послуги. Це доступно для усіх і дуже зручно. Є державні клiнiки, а є й приватні, але великої різниці між ставленням до пацієнта чи наданням послуг там немає, просто у приватних зазвичай менші черги.

П.Тетяна: — Що мене вразило у португальській медицині, то це величезна повага до лікaря: як з боку держави, так і від пацієнта. Це головна «підвалина», аксіома. В Україні, на жаль, не завжди так. А ще португальці та українці по-різному турбуються про власне здоров’я. Ми вже десять років працюємо в ургeнтнoму відділі лікaрні і помітили таку цікаву закономірність: португальці приходять навіть, коли засвербить палець, а українці — коли вже геть «припече». А ще часто вони не знають мови, окрім лексики, необхідної для роботи, тому дуже часто доводиться бути «неофіційним» перекладачем для усіх наших земляків та вихідців з пострадянських територій.

— Як освоїлися у Португалії ваші діти?

П. Андрій: — Ми їх забрали сюди, коли син Назар був у п’ятому класі, а двійняткам Софійці та Мар’янці виповнилося по п’ять років. Переживали, чи їм вдасться легко адаптуватися, але вони освоїлися навіть швидше, ніж ми сподівалися.

Назар був відмінником у Тернополі, тож ми турбувалися про його успіхи у Португалії, адже мову він знав ледве-ледве. Але за перші три місяці у школі він уже мав відмінні оцінки, а в кінці року потрапив на шкільну дошку пошани!

Дівчатка також швидко адаптувалися, пішли до школи, нині уже навчаються в 10 класі, мають прекрасні оцінки з португальської мови, Софійка з неї торік навіть на олімпіаду ходила, зайняла друге місце.

П.Тетяна: — Назар хотів і з Божою поміччю вступив до медичного вишу у Португалії. Тут платних медичних вузів нема, на всю Португалію є тільки п’ять державних медичних вишів із дуже високим прохідним балом. Нині він уже на третьому курсі. Дівчатка ж, навпаки, ще не знають, чого хочуть, але точно знають, що не хочуть бути лікарями. (Сміється, — авт.).

— Пані Тетяно, Бог не пошкодував для вас талантів: ні медичного, ані вокального! Ваш спів просто зачаровує.

— Навчаючись у Шумську, я співала в ансамблі під керівництвом Василя Ількова. Згодом в ансамблі медучилища моїм керівником була Леся Романчук, в медінституті співала у хорі при інституті. Спів — це моя «батарейка», яка мене заряджає, дає сили, дозволяє бути постійно в тонусі. Тут, у Португалії, нам навіть довелося купити фортепіано, аби мені було як музикувати.

Душа співу просить. Трохи пограв, поспівав, і тобі вже легше. Влаштовую «домашні» концерти для рідних і друзів, співаю в місцевому церковному хорі, на концертах-зустрічах української громади.

Проте про кар’єру співачки ніколи не задумувалася, хоча багато виступала і була лауреатом конкурсів. Все-таки медицина — це моя «сродна праця», а спів — віддушина.