"Як я живу на 4 тисячі гривень на місяць": жінка, що виховує особливу дитину, розповіла свою "не бідність"

Раз на кілька місяців в Україні спалахують дискусії про те, на скільки тисяч гривень на місяць можна вижити. Наприклад, у січні тодішня міністерка освіти і науки Ганна Новосад спровокувала жваву дискусію в соцмережах, заявивши, що її зарплати у 36 тисяч гривень не вистачить на утримання дитини.

Ще одна хвиля обговорень виникла минулого тижня, коли президент Володимир Зеленський на своїй пресконференції сказав, що 5-6 тисяч гривень є маленькою зарплатою, але "не є бідністю все ж таки".

Ми попросили мешканку Дніпра Марію (ім'я змінене) поділитися тим, як вона з маленькою дитиною живе на чотири тисячі гривень на місяць.


Я одна виховую особливу дитину. І для мене це стало синонімом незахищеності, нестабільності й бідності. Це постійні прохання про допомогу, звернення до благодійних фондів, відчуття розгубленості і нерозуміння, що буде далі.

Мене, народжену в маленькому селі Запорізької області, завжди вабили великі міста з їхніми можливостями. Коли я переїхала до Дніпра, займалася нерухомістю, організацією різних заходів. Згодом працювала менеджеркою з продажу у видавничому домі. За кілька місяців - очолила його дніпровську філію. Робочий день був з 6 ранку до 9 вечора, майже без вихідних. Було важко, але я пишалася, що можу "перетворювати" книжки в гроші.

Та після народження дитини в мене величезні проблема з працевлаштуванням, бо нема кому з нею підстрахувати. Тож останнім часом перебиваюся випадковими заробітками. Часто ми живемо на 3-4 тисячі грн в місяць.

Зазвичай роботу "підкидають" друзі: написати статтю, додати інформацію на сайт, знайти щось в інтернеті чи, навпаки, щось розмістити на сторінках або в групах, написати коментарі та відгуки тощо. Такі завдання я можу виконувати зі смартфона навіть у черзі до лікаря, на прогулянці з сином або перебуваючи у лікарні - головне, щоб інтернет не підводив.

Торік іще працювала на виборах, допомагала в організації фестивалю, продавала квитки на новорічні вистави. На жаль, це епізодична робота. Та все ж, приємно згадувати часи, коли я могла впоратися без підтримки.

Бували місяці, коли виходило заробити і 6 тисяч грн, але ці гроші завжди відкладалися на непередбачені витрати, адже реабілітація дитини - дуже довгий і дуже дорогий процес. І ліки по неврології теж дорогі.

На сина я отримую соціальну допомогу як на дитину з інвалідністю. Зазвичай я намагаюся, щоб ці кошти максимально витрачалися на потреби малого. У місяці, коли немає "шабашок", ці виплати йдуть на харчування сина.


"Мій стіл - яйця, макарони, гречка"

Із зарплатою 5-6 тисяч грн на місяць, враховуючи нинішні ціни на продукти, житлово-комунальні послуги, ліки, одній людині вижити реально, але з мінімальними зручностями, при цьому харчуватися обмежено, відмовитися від додаткових потреб, хобі, розваг, відпочинку, не робити ніяких заощаджень і в жодному разі не хворіти.

Частина моїх коштів йде на оплату оренди. Я живу в "малосімейці", загальна площа якої 22 м2. Мені пощастило, оренда не занадто висока - 1400 грн, я винаймаю житло по знайомству. Та чим старше стає дитина, тим тісніше нам у маленькій квартирі. Щоб зняти більшу площу, треба більше заробляти і при цьому продовжувати займатися реабілітацією сина. І я відчуваю приреченість, коли думаю, як вибратися з цього замкненого кола.

На решту грошей потрібно взути, одягнути себе і малого, купити їжу, ліки, що дорожчають з кожним днем. Хворіти зараз невигідно, лікування може обійтися в розмірі всієї зарплати, а то і більше.

Я пам'ятаю, як плакала, коли один благодійний фонд зробив мені подарунок перед Новим роком - життєво необхідні ліки та вітаміни для сина на 10 тисяч грн. Курс лікування обходиться в межах 2 тисяч грн (щомісяця або з паузою в місяць) - це лише витрати на ноотропні препарати. Докупити одну-дві упаковки уколів чи пігулок значно простіше, ніж придбати усе.

З харчування стараюся купувати все, що необхідно дитині, а мій стіл - яйця, макарони, гречка. Я намагаюся розрахувати так, щоб не витрачати більше 80 грн в день. Якщо відняти транспортні витрати (приблизно 530 грн в місяць на проїзд у тролейбусі) від мого доходу, коли ще було можливим вільне пересування, на їжу залишалося трохи більше 2 тисяч грн.

Одяг майже не купую, про техніку взагалі мовчу. Речі я ношу акуратно, більшість часу проводжу вдома, майже нікуди не вибираюся, тому в мене багато речей, куплених сім років тому.

Інколи одяг можу придбати в комісійному магазині чи в "секонді". Спочатку для мене це було приниженням, адже до народження малого я дозволяла собі шити на замовлення не лише костюми і сукні, а й взуття та сумочки. Звикнути до такої трансформації важко. Коли я заходила до магазинів економкласу, одразу згадувала слова "здравствуй, девочка "секонд-хенд". А потім заспокоювала себе, що в "секондах" можна знайти нові, ексклюзивні, незвичайні речі відомих брендів. Крім того, добрі люди періодично віддають нам одяг, взуття, іграшки, книги, допомагають фінансово. Це мене рятує.

Моя подруга фітнес-тренерка постійно запрошувала мене на тренування за донейшн. Саме спорт став для мене порятунком.

"Мрію про гроші на спеціалістів для сина"

Заощаджувати доводиться на всьому: на спеціалістах для малого, на собі, на розвитку. На спеціалізовані заняття й терапію грошей катастрофічно не вистачає.

З вересня мій син має піти до першого класу, я хочу віддати його до звичайної школи, щоб він розвивався в соціумі, а не ріс "під ковпаком". Моя надія - лише на ПМПК (психолого-медико-педагогічну комісію), яка може дати рекомендації на тьюторський супровід. У школі, яку я вибрала, послуги тьютора безкоштовні. Я не зможу самостійно оплачувати ці послуги. Вартість роботи такого професіонала від 150 грн/год. І я не зможу бути тьютором для свого малого, бо хто нас тоді годуватиме?

На що я б хотіла витрачати більше грошей? На більш повноцінну й різноманітну їжу, на різні секції та гуртки для дитини, на спеціалістів, які займаються корекцією психічного розвитку дітей.

Я хочу купувати книги, подорожувати Україною і закордоном. Я хочу ходити в театр, в кіно, але дозволити собі цього поки що не можу. Все, що мені залишається на дозвіллі, - дивитися фільми та вистави онлайн та гуляти в парках.

"Особливі мами - в соціальній ізоляції безкінечно"

Пандемія коронавірусу і пов'язана з нею необхідність самоізоляції привели до того, що багато сімей залишилися сам на сам з труднощами. Неможливість заробітку болісно вдарило і по сім'ях, які раніше могли самі себе забезпечувати.

Але особливі мами безкінечно перебувають в соціальній ізоляції, коли світ звужується до розмірів квартири і дитячого майданчика біля будинку. Їхнє життя - це постійний стрес, тривоги, душевний біль і втома. Тому, з одного боку, під час карантину для мене мало що змінилося. Та все ж карантин став важким періодом, коли не вистачає часу на повноцінну роботу, часу, який я могла б присвятити собі.

Хтось скаже: "Ти погана мама, бо не відчуваєш радості від карантину з дитиною". Та я б раділа, якби моя банківська картка поповнювалася силою думки. І наче розслабитися треба, займатися саморозвитком, дивитися концерти, а не виходить, в голові лише одне: у мене скоро закінчаться гроші. До апокаліпсиса важко підготуватися, я не уявляю, як ми будемо жити далі.

Я не можу сказати, що у мене з'явилися якісь специфічні потреби на карантині, крім покупки масок, рукавичок, антисептиків. Але зросли витрати на продукти, збільшилося споживання комунальних послуг. Відвезти дитину до лікаря можна було лише на таксі, це найбільше вимотує і дратує.


"Найбільше бажання - перестати бути людиною, яка просить"

Надзвичайно важко просити про допомогу. Часто я відчуваю, що починаю виправдовуватися. Адже просити - це як визнати свою поразку. Але, якщо продовжувати справлятися з усім самостійно, можна вигоріти до кінця.

Я вірю, що колись зможу вирівняти ситуацію, отримати додаткові знання дистанційно, за допомогою курсів у онлайн чи відеоуроків та підвищити свій дохід.

Моє найзаповітніше бажання (окрім того, щоб мій син став звичайною дитиною) перестати бути людиною, яка просить, а стати людиною, яка може віддавати.

Джерело ВВС.