«Тоді й під обстріли потрапляли»: головний механік Артур Крігер про те, як вивозив обладнання із заводу DELTA FOOD із Запоріжжя на Тернопільщину

Повномасштабна війна внесла корективи у звичне життя кожного українця. Особливо в життя тих людей, мала батьківщина яких опинилася на лінії фронту. Одним з таких українців є Артур Крігер, який вже багато років працює головним механіком у компанії DELTA FOOD, яка евакуювалася з території Запорізької області на Тернопільщину.

Артур Крігер брав активну участь у евакуації заводу. У березні він вивозив обладнання з Гуляйполя, коли неподалік рвалися снаряди. Пізніше чоловік разом із сім’єю переїхав до Тернополя. Нині, як і інші співробітники компанії, він працює на новому місці.

Артур розповів про пережите та як наважився переїхати до нового міста.

Артуре, коли ви зрозуміли, що потрібно виїжджати з Запоріжжя?

Сказати, що прямо вирішував переїхати не можу. Як то кажуть, зібрались та переїхали, бо запускатися на новому місці і перевозити обладнання без мене якось компанії важкувато було б. Тому необхідність була збиратися і переїжджати. Але я не одразу переїхав, бо ще місяць довелося вивозити обладнання з Гуляйполя, бо ніхто не погоджувався їхати під обстріли. То я ще березень місяць їздив через лінію розмежування. Демонтували і розбирали обладнання.

Як це відбувалося? Які моменти переїзду і вивезення заводу найбільше згадуєте?

Спочатку виїхав головний інженер, і я залишився там за старшого. А потім у нас постало питання, як забрати наше обладнання з Гуляйполя, продукцію та все інше.

Перший раз їздив - викачували масло з маслосховища. Заодно подивився, як там обладнання можна спустити без світла з другого поверху. А потім ще так разів 7-8 туди їздив. Потрохи демонтували обладнання, а потім завантажували і вивозили.

Потім зібрав на допомогу кількох людей, які погодилися,і ми з‘їздили кілька разів. Тоді і під обстріли потрапляли. Вони там поряд були. Блокпости ці всі проїжджали. Так що весело було. Адреналінчик аж зашкалював. Особливо одного разу, коли ми вдвох поїхали з Олександром. Тоді поряд прилетіло так, що на підлогу попадали. Я в той момент в машині був, обладнання складав. І коли прилетіло, було таке враження, що хтось прийшов і почав машину розхитувати. Я й «присів» на підлогу. Навіть таке було.

Що було найважче: покинути дім, організувати вивезення обладнання під обстрілами чи щось інше?

Складнощів особливо не було. Тільки те, що не вистачало людей і сил. Я буквально з Гуляйполя в п‘ятницю через лінію розмежування вивіз останнє обладнання і сказали, що в понеділок вже їду на Тернопільщину. А у нас якраз тоді була із суботи до понеділка комендантська година, то я у понеділок ще збирався і у вівторок поїхав сюди разом з родиною. З дітьми і сестру забрав. А потім у бій і давай все монтувати, монтувати і ще раз монтувати.

Важко було морально їхати повз блокпости. Атмосфера не дуже. Я вже на сьогодні 8 місяців тут, а таке враження, що вічність. Таке враження, що ніби і не довго, але через такий важкий для країни час, на одному подиху все. Монтажі і переживання, що там вдома. Бо потім дружина колишня з дитиною поїхала до Запоріжжя, а там знову почалися прильоти і вони повернулися до мене. Загалом туди-сюди катаються. У жовтні, коли Запоріжжя серйозно обстрілювали, родина була там.

Не кожна людина ризикуватиме життям задля роботи, це викликає повагу! Як довго ви працюєте в компанії DELTA FOOD?

Працюю дуже давно. Я вже з рахунку збився. Здається, з 2012 року. Але якби не подобалося тут працювати, то й не працював би так довго.

Я головний механік. Забезпечую безперебійну роботу обладнання і замовляю запчастини для нього. Також займаюсь навчанням свого персоналу. У мене шість налагоджувальників. Періодично навчаю операторів, як працювати на обладнанні, особливо на новому. В теперішній ситуації тут нема всіх наших спеціалістів, тому що нам довелося переїхати до Тернополя у зв‘язку з війною.

Як це, працювати на заводі під час війни? Як змінився ваш графік, умови?

Графік п‘ятиденка по 8 годин на добу. Але якщо щось зламалось, обладнання ж цілодобово працює, то треба їхати ремонтувати. Тому було кілька вечірніх виїздів. Але ж комендантська година, і якщо не встиг до 23:00 поїхати, то доведеться заночувати на роботі. А так, постійно в телефонному режимі тримаємо зв‘язок.

Як вам на Тернопільщині? Чи ви вже облаштувалися тут?

Не можу сказати, що у Тернополі я сильно облаштувався. Додому хочеться все одно, бо там всі свої, всі рідні. А тут в орендованих квартирах доводиться жити. Чесно скажу, вже третю змінив. Аби знову не довелося, бо через попит власники обіцяють спочатку одне, потім місяць прожив — і вже на тисячу більше хочуть за оренду. Розумію, так працює ринок, але є відчуття на нас наживаються. Ціни за оренду квартири від 8 до 15 тисяч. За 6-8 тисяч — вважай, що там нічого немає.

Тернопіль відрізняється від Запоріжжя?

Тут мало хто сприймає російську мову —для мене це зрозуміло і я й сам прагну розмовляти українською. Але бували й неприємні ситуації, пов'язані з мовою. У мене є 6-річна донька. Ми якось вийшли разом у двір. Гуляли на дитячому майданчику. Вона хвилин 20 намагалась дівчаткам, старшим чи одноліткам, пояснити і довести, що вона українка, хоч і розмовляє російською. Потім просто у сльозах прийшла і все. Звісно, ми всі, російськомовні, вчимося розмовляти українською. Але це ж дитина, це важкувато. Є люди адекватні і хороші, а є такі, що просто не розуміють. Дехто, коли російською розмовляєш, роблять вигляд, що ти не з ними розмовляєш. Буває, що в магазинах не обслуговують. Тільки ось це важкувато. В іншому все те ж саме, що й вдома.

Що ви робите у вільний час і про що ви мрієте?

Зараз з монтажами буває і субота робоча. Тому останні пів року переважно робота-дім. На вихідних з дитиною гуляємо якщо вона в мене. А так відпочиваю, дивлячись телевізор або в інтернеті. До того ж не все в місті відкрите зараз. Але часто нікуди й ходити не хочеться. Хочеться полежати й відпочити.

Про перемогу – як і всі українці! І ще – повернутися додому.