До 24 лютого багато українців дивилися на війну крізь рожеві окуляри: інтерв’ю із жінкою, яка двічі пережила початок війни в Україні

24 лютого 2022 року. Для всіх ця дата стала початком кінця. Для когось вона означає пекучий біль розлуки, для когось – можливість самореалізації, а для когось – смерть.

Мене звати Віктор Мурований і сьогоднішня наша дискусія буде не тільки про початок повномасштабного вторгнення, а й про події 2014 року.

- Добрий день, відрекомендуйтеся, будь ласка.

- Мене звати Поліна. Я переїхала в Тернопіль у листопаді 2014 року. Сама я з Донецька.

1. Ваша історія війни. Початок.

- Все почалося 26 травня із захоплення Донецького аеропорту. Цей ранок був звичайним для мене, оскільки я просто не усвідомлювала, що відбувається, проте було дуже страшно.

До речі, це відбулось якраз на мій день народження. Все, що я пам’ятаю з того дня – це коли ми всією сім’єю святкували мої 8 років, дивлячись репортажі з Донецького аеропорту та думаючи: «Що буде далі?»

- Була надія, що це омине Вас?

-Так, була. Ніхто не думав, що далі буде окупація та війна.

- Можете пригадати про перші хвилини вторгнення? Як це відбувалось?

- Активні бойові дій почалися приблизно на початку літа, можливо в кінці травня, бо коли я ходила в школу, то вчителі казали, що навчання не буде продовжуватись через сильні обстріли.

Літа 2014 року та подій в самому Донецьку я практично не пам’ятаю, бо ми після початку бойових дій почали переїжджати з одного міста в інше. Згодом мене перевезли під Маріуполь, де я провела місяць без батьків, залишившись лише з далекими родичами.

Далі ми приблизно до середини вересня їздили з міста в місто, тому що повертатись додому було небезпечно. Практично місяць - під Маріуполем, потім з батьками поїхали до бабусі під Волноваху, де ми жили на горищі й спали на матрацах. Якось раз я прокинулася через свист снаряду. Словами це не можна передати як паніка піднялася вздовж всього тіла одночасно. Під час такого ти одразу згадуєш усю техніку безпеки, якої нас навчали у школі та що робити під час обстрілу. Основним і найстрашнішим фактором саме артилерійського обстрілу – це невідомо куди і що саме прилетить. Якщо ракетний обстріл, то можна знати напрямок траєкторії та коли вибухне. З артилерією так не вийде. На початку ніхто не вмів розрізняти напрямку можливого влучання, вид боєприпасу та час прильоту, проте, з часом люди навчились це робити. Я знала тільки, коли стріляли з автоматів. Мій тато набагато краще в цьому орієнтувався, він знав звідки стріляють і куди стріляють. Тому на початку було страшно, бо не знали чи прилетить цього разу, чи перелетить.

Згодом ми з сім’єю переїхали в Дніпропетровську область до родичів. З часом ми зрозуміли, що треба повертатись додому, бо в нас не було теплих речей з собою, а це вже був вересень місяць, тобто, доволі холодно. Тому ми повернулись додому.

- Ви повернулись додому просто, щоб зібрати речі та знову виїхати?

- Ні, ми надіялись, що ситуація покращиться. Якийсь час я навіть ходила у школу, але з часом почали закінчуватись кошти через відсутність у батьків роботи, тому ми вирішили, що треба переїжджати, бо нічого вже не зміниться.

2. Як вплинули події 26 травня 2014 року та як вплинуло повномасштабне вторгнення на Вас?

- Взагалі події 2014 року скинули з мене уявні рожеві окуляри й змінили мій світогляд. Будучи дитиною, я надіялась, що це все пройде, проте наразі ми бачимо, що я сильно помилялась.

24 лютого 2022 року не змінило мій світогляд, можливо через те, що він помінявся ще у 2014 році, проте, 24 лютого я зрозуміла, що всі твої плани можуть відмінитись через певні ситуації, тому не треба їх будувати, а потрібно діяти тут і зараз.

- Під час паніки, яка була напередодні вторгнення, якої були думки Ви? Це відбудеться чи ні?

- Приблизно за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення я думала, що його не буде. 22 лютого ми гуляли з подругами, які сильно панікували, казали, що скоро війна. Одна я казала, що цього не відбудеться, проте ранок 24 лютого поставив нас перед фактом, що ось, все відбувається.

3. Наскільки було важко адаптуватися на новому місці?

- Не скажу, що було важко, проте було відчуття всього чужого. Я не відчувала себе як вдома. Довгий час, плюс-мінус років 5, я надіялась, що все–таки повернусь у своє рідне місто.

Були ситуації, коли мене не сприймали в новому оточенні, але з часом це минуло.

4. Чи залишились у Вашому рідному місті близькі/родичі? Якщо так, то чи підтримуєте з ними зв’язок?

- Вдома у мене залишились бабуся та дідусь, проте, я не сильно підтримую з ними зв’язок, лише час від часу. Кажуть, що обстріли кожен день і немає води.

- Вони не хочуть переїхати до Вас?

- Вони бояться їхати через 5 країн. Більше ніяк, бо недодержава не випускає людей з окупованих частин напряму в неокуповану Україну. Потрібно об’їжджати…

Ще за 2 тижні до початку війни з Донецької та Луганської областей проводилась евакуація мирного населення на територію росії, організаторами якої були «нові органи влади» цих областей. Деякі мої родичі все-таки виїхали на болота, але неподалік від українського кордону.

5. Як Ви ставитеся до чоловіків, які перетнули кордон після проголошення воєнного стану?

- Я не розумію, про що ці люди думали в той момент. Хто має захищати країну? Молоді хлопці, яким виповнилось недавно 19-20 років? Наше покоління має відбудувати країну після війни, а не віддавати свою силу та здоров’я зараз. Я думаю, що захищати країну мають люди, які вже мають великий досвід в житті.

- Яке Ваше ставлення до чоловіків, віком від 18 до 24 років, які покинули країну?

- Я не сприймаю це як щось позитивне та й не як щось негативне. Моя позиція - нейтральна, я не буду засуджувати людей за це, тому що частково я їх розумію.

6. Які стосунки у Вас з людьми, які все життя провели у Тернополі?

- Стосунки - хороші, ніколи не було булінгу з їхнього боку, або непорозуміння між нами. Взагалі, в мене досить багато знайомих, яким так само, як і мені, довелось покинути свою домівку через війну. Ніхто з них ніколи не скаржився на тернополян, всі прекрасно спілкувалися й ладнали між собою.

Розмову вів Віктор Мурований