Тіло бійця з Тернопільщини не могли забрати з поля бою цілих три місяці, батьки божеволіли і хотіли зробити це власноруч

«Ніколи не підставить»

26 лютого 2022-го Ярослав сказав мамі телефоном: «Усе, я вже військовий». Рідні плакали, але що могли вдіяти? Точило їх почуття провини перед Славком: у часи АТО не пустили його на фронт, хоч як він рвався, бо Іра саме мала народити старшу дочку. Тож у лютому мама тільки натякнула, мовляв, не спіши, сину, уже ж двоє дітей, не юнак, і роботу маєш хорошу.

Але Ярослав тоді відповів: «Якби так усі ховалися, хто буде моїх дітей захищати? Так не може бути. Якби ви, мамо, виділи (бачили — ред.), скільки тут хлопців старших — і всі хочуть воювати». І рідні вирішили не плакати й не сваритися, а підтримувати вибір Ярослава.

«Уже робили так, як він хотів, щоб йому трошки було легше», — згадує пані Галина.

Ярослав пішов на війну дорослим чоловіком, йому було майже сорок. І війну сприймав по-дорослому: для нього вона була не романтичною історією, а важкою працею. Херсонщина, Лисичанськ, Попасна, Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут. 

«Славко дуже надійний був, його не треба було в роботі підганяти. Він розумів, що від його вчинків не лише безпосередньо його життя залежить, а й життя усіх, з ким він на завдання пішов. Я зі Славком і в “сірій зоні” працював, і на окупованій території, коли наша ж артилерія по нас била, а ми не мали права себе виявити.

Я бачив, як йому було страшно. Там усім страшно. Ми там усі молилися, хто як умів, бо тільки надія на Бога. Але Славко умів свій страх приборкувати, де він — там завжди діловитість, впевненість у роботі, виваженість. Я знав, що Славко в точності виконає мій наказ, ніколи не підставить», — говорить про Ярослава його колишній командир Михайло Бугай.

26 березня 2023 року на виконання завдання їх пішло шестеро. Повернулося двоє. Ці двоє точно знають, що ж трапилося.

Одного з них, Миколу С., hromadske розшукало. Микола сказав, що говорити «про таке» телефоном він не буде. А потім написав, що ще рік тому описав усі «ті події» в службовому рапорті — читайте, мовляв, рапорт. Нам ще пощастило: на дзвінки родичів Ярослава Микола узагалі не реагує.

Але що відомо двом, рано чи пізно стає відомо й іншим. Рідні розмовляли з побратимами Ярослава, і ось як постає картина того дня: наш дрон погано обстежив територію, на яку мала вирушати розвідгрупа, не помітив росіян, і коли розвідники зайшли, ворог просто їх розстріляв. Можливо, йшлося про російську засідку. Ярослав прикривав відхід своєї групи.

«Я маю свідчення бійців, що Ярослав прикривав побратимів — інакше, як би ті двоє залишилися живі? Але чому вони його не винесли? Славко ж іншим життя рятував, чому ж його не врятували?» — запитує сестра Ярослава, Ольга.

Петро Буряк якраз є одним з тих, кому Славко врятував життя. Коли у вересні 2022 року машина з Петром підірвалася на протитанковій міні й сапер з відірваними ногами горів у тій машині, Славко з Михайлом Бугаєм витягли його, хоч над ними літала ворожа СУшка, наклали турнікети й доправили до лікарів своїм транспортом.

«Я знаю, що розвідники, якщо вони сьогодні свого пораненого чи вбитого не витягують, то приходять по нього завтра. Хлопці мені говорили, що по Славка й інших бійців з його групи побратими неодноразово виходили, але поверталися ні з чим, дехто поранений. Ну не могли вони до нього добратися, хоч він зовсім

За Ярослава молилися в усіх церквах

«Як Славко і молодший мій син Іван пішли на війну, я щодня ходила молитися за них у капличку. От напередодні дня загибелі Ярослав мені подзвонив, якраз коли я збиралася на молитву. Зрадів, що я йду за нього молитися — може, вже знав про своє завдання. Попросив, щоб я побажала йому ангела-охоронця. А 26 березня я молилася за здоровʼя синів, онуків, так мені на душі легко було, а він на той час уже мертвий був», — розповідає мама. 

Дружина Ірина ще з початку війни взяла з чоловіка обіцянку: щодня надсилай повідомлення, що все добре. Увечері 25 березня Ярослав подзвонив, про завдання не сказав, хоча зазвичай попереджав, що кілька днів буде не на звʼязку. 26 березня Ірина, як завжди, написала чоловікові «доброго ранку». Повідомлення не дійшло. І вдень теж, і увечері. Жінка заспокоювала себе тим, що на позиції просто немає звʼязку.

Але наступного дня написала побратимам. Ті аж увечері відповіли, що Ярослав загинув. І командир написав: висловив співчуття і повідомив, що зараз немає жодної можливості забрати тіло. 

За кілька днів Ірина отримала сповіщення, що Ярослав зник безвісти. Звернулася в поліцію, відкрили кримінальне провадження. Старша дочка зробила тест на аналіз ДНК. Шукали Ярослава і серед полонених. 

«На початку квітня дрон знайшов тіло Ярослава, командування говорило, що як тільки заберуть тіло, то напишуть офіційне сповіщення про смерть. Але я ще мала надію, що сталася помилка і чоловік живий. Я не знала, у який бік кидатися», — розповідає Ірина.

І мама не вірила в Ярославову смерть. Син так гарно усміхався до неї з фотографій на столі — ну не міг він загинути, не міг наробити матері стільки горя…

«Щонеділі всі церкви в селі нашому, у Чорткові, Тернополі, навіть у Львові молилися “за щасливе повернення сина Ярослава додому”. Я в церкві говорила, що не може бути, що він не живий, адже стільки людей за нього молиться! І я себе вмовила, що він живий. Увесь час немов у тумані якомусь була, поки Іра не сказала, що вже тіло Ярослава на позиції», — згадує пані Галина.

…Хлопці розповіли Ірині, що змогли таки відтіснити росіян і забрати тіла Славка і ще трьох тих розвідників, що загинули 26 березня. 18 червня старша донька Ярослава мала йти до першого причастя. У цей день і привезли тата додому.

У львівському морзі чорний мішок з тілом Ярослава Ірині не відкрили — мовляв, не варто їй дивитися, краще памʼятати чоловіка живим. Через плівку мішка Ірина змогла намацати кисть Ярослава — так і попрощалася. Їй винесли чоловіків годинник, ланцюжок, медальйон із текстом 90-го псалма («Бо ти, Господи, моя надія»), який Ярослав носив на шиї. Зі Львова Ярослава повезли додому в Радехів.

У радехівському морзі Ярослава впорядкували — бо запах від решток ішов дуже важкий. У Радехові Ірині чоловіка також не показали. Слава богу, що працювали над тілом фахівці, які особисто знали Ярослава — підтвердили, що в мішку таки він.

Ховали Ярослава в закритій домовині.

«Я йому стільки сорочок повишивала, він найбільше любив ту, що голубим вишита, вона дуже до очей його голубих пасувала. То я попросила йому в домовину її покласти. Гріх я маю перед сином — не наполягла, щоб труну відкрили, не подивилася в останнє прощання на нього. Хай би який він був. Тепер що ж…» — говорить пані Галина.

Востаннє свого сина вона бачила, як той приїздив у відпустку після сержантського тренінгу в Латвії. Якраз до тата на день народження втрапив — 5 березня, за три тижні до загибелі. Побув день, і його відкликали у бригаду. 

«Прощався з нами, пригорнув мене, тата, ніколи він раніше так нас не пригортав. Може, що передчував», — згадує мама.

…З Радехова тіло повезли в село Жабинці, на Тернопільщину, де Ярослав народився і виріс. Мамі хотілося, щоб син у рідній хаті хоч ніч перебув, хоч годинку. Звідти знову в Радехів — уже на цвинтар.

«Я нікому не жаліюся»

«Ми за ті майже три місяці так змучилися, вже просто хотілося нарешті поховати тіло, щоб уже настав кінець цьому всьому. Сподівалася, як поховаємо, стане легше. А воно стало ще важче. Бо то я переживала, як тіло доставити, як документи правильно оформити, їздила, телефонувала, шукала — і поки це робила, Ярослав ще немов живий був, бо ж усі мої турботи навколо нього крутилися. А поховали — і все, пустка. 

У мене життя перевернулося. Я зробилася дуже черства людина. Коли люди жаліються на якісь свої проблеми, мені їх і слухати не хочеться — хіба то проблеми? Я сама нікому не жаліюся. Запитають, як справи — кажу, що добре. Але я й стала сильнішою, бо розумію, що ні мене, ні дітей тепер нікому захистити, тепер я чоловік в родині. А раніше я була за чоловіком. Славко завжди казав: “Мені добре те, що вам з дівчатками добре”. Славкові батьки дуже допомагають. Ми щодня є на цвинтарі. Дочки знають, що тато тут лежить. Я їм кажу, що вони мають ходити по світу з високо піднятою головою, бо тато їхній є герой», — говорить Ірина. 

Минув рік, а вона ще нічого не рухала з речей Ярослава. Ні ті, що в шафі були, ні ті, що побратими з частини прислали. Перебрала трохи, бо залежалися, а нічого не віддала, не викинула. Не має ще на це духу. Можливо, як мине річниця. І памʼятником уже треба клопотатися. От зʼїдуться на поминки родичі, побратими Ярослава — порадяться. Рік минув — так швидко і так довго. Іноді родині здається, що то був просто страшний сон, бо якби було наяву — то як би вони те все витримали?

«Я така рада, що поговорила з вами, я про Ярослава балакала б днями, то така мила була дитина, така віддана», — прощається з hromadske мама Галя.