Вбивство 37-річної жінки з Тернопільщини у Польщі: що з її трьома дітьми

Мертву тернополянку знайшли зранку 15 лютого на сходовій клітці будинку в Польщі. На тілі виявили 20 ударів ножем. Згодом затримали підозрюваного — 48-річного українця.

Як дізналися «20 хвилин», йому вже проголосили вирок. У загиблої Іванки залишилися троє дітей.

Де і з ким вони та хто взяв опіку над малими, дізнавалися «20 хвилин».

А також з’ясували, кого звинуватили у смерті Іванни Войтович з с. Гриньківці, що на Кременеччині, і як його покарали.

20 ударів ножем Як вже писали «20 хвилин», Томашівські офіцери затримали 48-річного чоловіка, підозрюваного у вбивстві 37-річної жінки з Тернопільщини. Його тоді взяли під варту. Чоловікові загрожувало довічне позбавлення волі, повідомляли у поліції м. Лодзь, Польща. — У четвер, 15 лютого 2024 року, о 5:35 до чергової частини поліції Томашува-Мазовецького надійшла інформація про виявлення тіла жінки на сходовій клітці однієї з багатоквартирних будинків у центрі міста, — повідомили польські поліцейські. Чоловік завдав жінці двадцять ударів гострим знаряддям, повідомляли польські правоохоронці. Його затримали через три години після вбивства. У результаті проведених поліцейськими оперативно-розшукових заходів за допомогою міського моніторингу поліцейські встановили особу зловмисника. На підставі зібраних доказів прокурор висунув 48-річному обвинувачення у вбивстві з особливою жорстокістю.

Діти залишилися самі

Як дізналися тоді «20 хвилин», у Польщі убили маму трьох дітей з Тернопільщини. «Вона була для нас всім, і жила нами. А тепер ми залишились самі… » — каже про свою маму 21-річна Софія Кортелюк. Дівчина — старша донька загиблої Іванни, і після смерті мами дівчині в мить довелось подорослішати. — Ми проживаємо з бабцею, їй 60 років, — розповіла «20 хвилин» Софія Кортелюк. — Мені 21, ще є 15-річна сестра Дарія і брат Назар, якому 14 років. Наші батьки розлучились, в Україні не було доброї роботи, тому мама була змушена була їхати за кордон, щоб прогодувати трьох дітей. Спочатку по три місяці була там, наступні три вдома. Пізніше приїжджала рідше, згадує донька.

Діти розуміли, як мамі важко, але відчували підтримку Іванни. Щодня жінка дзвонила, навіть виховувала по вайберу, каже донька. Молодші проживали з бабцею. Софія закінчила медучилище у Кременці і переїхала до Тернополя. Тут працювала і винаймала житло. І мама все фінансувала.

«Вашу маму вбили»…

— Востаннє мама приїжджала додому влітку минулого року, тут пробула два тижні, — згадує дівчина. — Ми разом відпочивали, їздили гуляти. Їй потрібно було просто відпочити від тяжкої роботи і набутись з нами. А ми насолоджувались кожною хвилиною, проведеною з мамою. У Польщі Іванна часто змінювала роботу, все шукала, де платять більше. На себе не зважала, і навіть в час, коли могла відпочивати, йшла на підробіток. Бралась за все — навіть допомагала людям на городах та прибирала, аби стягнути копійку. Лютневого дня Софія побачила на екрані мобільного незнайомий польський номер. Думала, це дзвонить мама. Але на тому кінці дроту незнайомець повідомив: «Я не знаю, як вам це сказати. Вашу маму вбили»… Тоді Софія пояснювала, що для дітей дуже важливо перевезти тіло мами і поховати вдома, в Україні. Для цього їм потрібні були кошти.

Потрібну суму, зокрема й завдяки читачам «20 хвилин», вдалося зібрати за кілька днів. Батько молодших дітей проживає за кордоном. І повертатися в Україну, як зрозуміли журналісти із телефонної розмови з чоловіком одразу після вбивства, аби взяти опіку над неповнолітніми дітьми, — не планує.

Як і де живуть діти

Як дізналися «20 хвилин», ще в червні старша Софія оформила опіку над молодшими братом і сестрою. Сестричка Даша зараз проживає у селі з бабусею. Мала вчиться в 11 класі. Молодший брат Назар навчається у коледжі в Ланівцях. Він давно планував туди вступати, і мама, ще коли була жива, погодилася із вибором сина. Софія працює у Тернополі, а щойно випадає вихідний, їде додому, аби набутися із молодшими і бабусею. «У нас все добре. З дітьми все добре», — відповіла доросла не за роками Софія на запитання журналістки, як тепер живе родина. А, промовивши це, дівчина заплакала. Оговтатись, пояснила, що без мами дуже важко і боляче. Але вона мусить триматися, бо тепер несе відповідальність не лише за себе… — Вже пройшло достатньо часу… Як чесно, дуже важко оговтатися і часом так хочеться подзвонити на мамин телефон, — дівчина на мить зупинила розмову, ніби збирається з силами. — Я працюю, мені віддали дітей під опіку. Даша зараз в 11 класі. Куди далі — поки варіантів багато. Думала за моїм прикладом в медичний. Розглядала й психологію. Поки ще маємо час обирати. Назар добре закінчив школу, вступив до коледжу, куди планував. На свого тата трохи ображається, але не дуже хоче говорити про це.

Батько малим дзвонить, десь раз на місяць. Йому присудили аліменти, сказав, що буде допомагати по можливості. Ми зробили малим карточки – він присилає невелику суму, але скільки може. Назар пішов вчитися на тракториста. Вдома у родини є трактор, 15-річний хлопець вміє їздити, знає, як працювати на землі, і братові це подобається, каже старша сестра. І додає: він єдиний чоловік у родині, і на ньому все тримається. — Як ми морально — краще й не питайте, — дівчина розплакалася. — Я досі на заспокійливих. Даша як не кожен день, то через день ходить на цвинтар до мами. Постійно фото передивляємось. Як нам було весело, постійно якісь поїздки, пригоди. У нас тоді була мрія: виростимо — і купимо мамі червону машину.

Мама приходить уві снах

Про власне особисте життя 21-річна дівчина й не думає. Каже, у турботах за рідними їй ніколи. Робота-дім-село. — Мені головне поставити малих на ноги, — каже Софія. — Вони з бабцею, я їду до них кожних вихідних, контролюю, постійно тримаю зв’язок з класними керівниками, керівництвом коледжу і гуртожитку. Назару надали безкоштовний гуртожиток, стипендію на постійній основі. Раз в певний час дають допомогу продуктами, вже один раз отримав: крути, м’ясо, риба та ще чимало чого. Софія дуже хвилюється за бабусю. Та дуже важко переносить загибель доньки і досі не може оговтатися. Літня жінка весь час плаче і ніяк не може змиритися, що дочки немає. Софія каже, що хвилюються за здоров’я бабусі. Старша донька Іванки після вбивства матері зв’язалася з послом України в Польщі та повідомила, що хоче знати, як просувається розслідування та повідомила, що хоче бути присутньою на суді. Дівчина каже, місяць чекала відповідь на електронне звернення. Потім їй надіслали прохання підтвердити документально рідство із мамою, бо в них різні прізвища. Дівчина позбирала всі папери і відправила до Польщі. У відповідь їй прислали лист, що суд вже відбувся, чоловіка відправили до в’язниці на 25 років.

— Але це не остаточне рішення, бо він вину не визнав, можливо, подаватиме апеляцію, — припускає дівчина. — Я нічого про нього не знаю, окрім того, що він з України. Чи працювали разом, чи були знайомими до цього — мені невідомо. Польська сторона повідомила лише те, що вини своєї чоловік не визнав. Ми будемо знову звертатися, хочу знати причину — чому і за що він убив маму. Причину ми не знаємо досі. Часом до Софії дзвонять колишні співробітники мами, цікавляться, як живуть малі. Допомагають родині й односельці та місцева влада, особливо на етапі, коли оформляла опіку над малими. Через 10 днів після вбивства тіло Іванки, як і хотіли діти, привезли додому — багатодітну маму поховали у рідному селі. Після того вона часто приходить уві снах до рідних. — Багато разів снилася: і родині, і дітям, і мені, — зізналася Софія. — Приходить мама уві сні, часто приходить. Бабці приснилася, що, мовляв, я хочу до вас, але мене не пускають. Нашій двоюрідній сестрі Каті – попросила її, щоб вона нас підтримувала. Даші снилася – наставляла, щоб були чемними, слухались. Навіть звідти вона нам допомагає...