Майже 10 мільйонів на ЗСУ: жителька Тернопільщини з Китаю допомагає військовим

Світлана Дзюма-Чан – кременчанка, яка вже десять років живе в Китаї, створила родину і знайшла новий дім. Проте, навіть перебуваючи на такій відстані від Батьківщини, вона не забуває про Україну. 2 години тому.

Після початку повномасштабної війни Світлана активно долучилася до волонтерської діяльності, допомагаючи ЗСУ. За її ініціативою українські військові отримали підтримку на суму майже 10 мільйонів гривень. І разом із чоловіком та двома дітьми Світлана не лише допомагає Україні, але й зберігає українські традиції в Китаї, підтримуючи своє коріння навіть у найвіддаленішому куточку світу, пише Сільський господар.

Шлях на чужину та неймовірна історія знайомства

Коли Світлана згадує, як потрапила до Китаю, вона розповідає, що це був не просто випадок, а справжній шлях, сповнений несподіванок. Після кількох років роботи в Тернопільській обласній філармонії, де вона була артисткою балету, Світлана вирішила змінити обстановку. Спершу поїхала до Кореї, де працювала два роки, а потім, під час відпустки, повернулася додому в Україну. І саме тоді отримала пропозицію поїхати до Китаю. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка.

«Щороку на Андрія я ворожила. І щоразу мені випадало ім’я Володимир. Я тоді жартувала з подругами: «Ну ось, лечу в Китай, де я того Володимира знайду?» І ось, він підходить до мене, я питаю: «Як тебе звати?» А він каже: «Володя». Як так? Я подумала: «Це ж той Володя, якого я наворожила!» А він перед цим дивився фільм, де головна героїня закохана в китайця на ім’я Володимир. От і вирішив так представитися. Доля!» – сміється Світлана, згадуючи, як їхня історія почалася. Пізніше вона привезла його в Україну, і вони разом охрестили його в церкві й дали ім’я Володимир.

Двокультурна родина

В сімʼї Світлани гармонійно поєдналися дві культури – українська та китайська, і вона робить усе, щоб діти зберігали українські традиції. Насамперед це стосується мови. Світлана наголошує, що її діти повинні розмовляти українською, і навіть забороняє їм спілкуватися китайською між собою. Вона пояснює це тим, що в Китаї вони і так достатньо вивчать китайську мову, а ось українську треба зберігати і підтримувати. Також жінка передає дітям українські традиції. Наприклад, вони святкують український Новий рік, Різдво, колядують і щедрують.

«Я дуже мрію привезти дітей до України взимку, щоб вони відчули справжній український дух Різдва», – ділиться Світлана своїми мріями.

Допомога українським військовим

З початком повномасштабної війни Світлана не могла залишатися осторонь і вирішила активно допомагати Збройним силам України. Разом із українською діаспорою в Китаї вона організувала численні збори коштів, продуктів і необхідних речей для наших військових. Через кілька місяців її зусилля увінчалися успіхом: допомога для ЗСУ становила майже 10 мільйонів гривень.

До слова, до волонтерської місії активно долучаються й діти Світлани. Цьогоріч на власне день народження її донечка задонатила чотири тисячі гривень. До допомоги долучається й Михайлик, він завжди намагається кошти, які йому дарує дідусь, відправити на ЗСУ, дитина рада, що долучається до волонтерства.

Труднощі життя в піднебесній

Життя в Китаї не таке й легке, особливо в питаннях ідентичності. Світлана часто стикається з тим, що китайці автоматично сприймають її та її дітей за росіян. Це викликає певні труднощі, адже її син, наприклад, активно відстоює своє право бути українцем.

«Михайлик відмовляється носити піонерський червоний прапорець у школі. Він каже, що не хоче ототожнюватися з росіянами. Це дуже важливо для нього!» – каже Світлана. Крім того, система освіти в Китаї здається їй надто жорсткою, де дітям доводиться стояти під сонцем для ранкових церемоній, що не завжди комфортно.

Мрії про повернення в Україну

Світлана мріє повернутися в Україну, де планує відкрити чайну у Тернополі і Львові. Так вона зможе поєднати свої пристрасті до китайського чаю і прагнення повернутися додому.

«Я дуже люблю китайський чай. Це для мене не просто напій, а ціла культура, яку хочу донести до українців!» – каже вона.

А її син Михайло, хоча ще зовсім маленький, вже сам зібрав гроші на квитки до України. Він мріє тут жити, ходити в українську школу. «Мамо, ми ж приїдемо цього літа? Я буду в четвертому класі в Україні?» – говорить він, і мама, хоч і не може обіцяти точну дату, вірить, що дитячі мрії здйснюються швидше, ніж ми думаємо.

Світлана Дзюма-Чан – це живий приклад того, як можна зберігати свою ідентичність, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від рідної землі. Вона не тільки активно допомагає Україні, але й виховує дітей у любові до своєї культури та традицій. І вірить, що кожен її крок, кожна мрія наближають до рідного дому.