Магістри ТНПУ поєднали службу та навчання: історія воїнів ЗСУ для яких знання стали частиною боротьби

Магістри історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Руслан Кочержук та Станіслав Феденко поєднували бойові операції з навчанням. Один шукав вайфай у бліндажах, аби не пропускати лекції, а інший, маючи доступ до Moodle, намагався глибше поринути в науку. Не пропускав жодної лекції.

Капелан Руслан Кочержук, якого побратими називають своїм талісманом, надихає їх власним прикладом, демонструючи відео зі своїх бойових дій. Попри службу на фронті, він здобув диплом магістра з релігієзнавства у ТНПУ, відвідував онлайн-лекції навіть з окопів, пише 20 хвилин.

— Шукав вайфай у бліндажі, аби не пропустити жодної лекції, — посміхається капелан Руслан Кочержук, магістр релігієзнавства ТНПУ. — Не знаю, звідки йшло натхнення. Якщо є бажання — можна все.

Отримати диплом магістра він приїхав буквально з фронту. Проте під час навчання фізично відвідав університет лише тричі. Решта — онлайн, просто з окопів. Семінари, заліки, консультації — все відбувалося під звуки війни. Але жодної лекції не пропустив. Паралельно продовжує навчатися у Волинській православній богословській академії — теж здобуває диплом магістра.

— У богословській магістратурі все інакше, — пояснює Руслан. — Там надсилають матеріали, менше онлайн-занять. А в ТНПУ я мав справжній діалог з метрами професорами — доктором історичних наук Еллою Бистрицькою, доктором філософських наук Людмилою Филипович. Вони відкрили мені очі на релігію — і з історичного боку, і з практичного.

На історичний факультет Руслан вступив несподівано навіть для себе. Раніше думав: бакалаврат, максимум — магістратура з богослів’я. Однак погодився на пропозицію декана паралельно вступити і до ТНПУ на релігієзнавство.

— Важко вірити, що навчання вже позаду, — зізнається він. — Шкода, що закінчилося. Але водночас — радість, натхнення і велика вдячність.

До капеланства воював

На війну Руслан пішов добровольцем.

— 24 лютого 2022 року я зрозумів: час настав, — говорить він. — Від початку війни, ще з 2014 року, переживав душевно, але тоді вважав себе надто юним. Проте від осені 2021 року відчував: щось гряде. 25 лютого вже був у військкоматі.

11 березня Руслан Кочержук уже був під Охтиркою на бойових завданнях. Спочатку — командир відділення, без капеланських обов’язків. Далі — бої на Донбасі, Попасна, а згодом — місто Самар.

— Страх? Це було. Але тоді була ціль, і ми рухалися вперед. Місяць за місяцем... Ніхто не думав, що так надовго.

28 серпня 2022 року Руслан висвятився у сан священника. Відтоді участі в боях не брав.

— Вищі сили підказали: потрібно навчатися, — каже. — Все — з Божого благословення.

Ще до закінчення бакалаврату він отримав місце клірика єпархіального храму в Ужгороді. Тепер, отримавши диплом магістра ТНПУ, крім служби, продовжує навчання у богословській академії.

Не за статутом

На війні його побратими кажуть, що Руслан — їхній талісман.

— Хлопці жартують, що я приношу їм удачу, — посміхається капелан. — Були моменти, коли ми могли загинути не раз. Але там, де я був з ними, не було навіть поранень.

Капеланські обов’язки він виконує не за статутом.

— У нинішніх реаліях я надихаю не словами, а власним прикладом, — ділиться співрозмовник. — Адже сам пройшов цей шлях як воїн. Показую молодим відео з боїв, ділюся досвідом, мотивую щоденно.

А головне, за словами Руслана, девіз: «Хто, як не ми?». Мовляв, якщо всі відмовляться воювати — що буде далі? Так, важко всім. Але руки складати — це значить втратити все.

Суми - Китай - Тернопіль

Станіслав Феденко, маючи дві магістратури та досвід роботи в престижній компанії у Китаї, повернувся в Україну, щоб долучитися до лав ЗСУ. Під час служби він дізнався про можливість здобути ще один диплом і, попри бойові ротації та військову службу, став магістром історичного факультету ТНПУ.

До Китаю він переїхав після закінчення бакалаврату Сумського державного університету у 2015 році. Там, продовжуючи навчання на магістратурі альма-матер, здобув другу магістратуру з інформаційної та комунікаційної інженерії. Працював у компанії «Bosch» інженером-програмістом, але з початком війни думками був удома.

— У Сумах залишалася моя родина — мама, бабуся, дядько. Через бойові дії вони втратили роботу і можливість будь-якого доходу. Я був єдиним, хто їх підтримував. Працював, донатив, закривав усі їхні потреби.

Та водночас Станіслав відчував, що цього замало. Дедалі все важче було себе оправдовувати.

— Відбувалася історична жахлива подія, до якої я недотичний, — передає тодішні переживання Стас. — Я розумів, що там, на передовій, — найкращі люди світу і що це правильно — прагнути бути серед них.

Залишити життя, яке він будував сім років, було непросто. Його тримали обов’язок перед родиною, відповідальна, респектабельна робота та ще одна важлива частинка душі — улюблений собака. Виїхати з Китаю з ним стало цілим випробуванням. У розпал карантинів через один випадок ковіду могли закрити ціле місто. Щоб отримати дозвіл на виліт із собакою та квиток на літак, довелося шукати з квітня по вересень. Але найважче було сказати босу про звільнення.

— Я вагався, не міг заснути, а коли нарешті сказав — наче гору з плечей скинув, — веде далі співрозмовник. — До честі мого боса — компанія покрила вартість квитка.

Вступні іспити випали на час відпустки

У вересні 2022 року він повернувся в Україну та вступив до лав ЗСУ. Потрапив в одну із тернопільських бригад.

У його обовʼязках — вогневе ураження противника: від безпосереднього відкриття вогню на позиції до коригування з командного пункту та розробки бойових розпоряджень.

Між бойовими чергуваннями дізнався від побратима про можливість безкоштовно здобути освіту для військових. Так з історії у ТНПУ розпочалася його особиста історія третьої магістратури.

— За збігом вступні іспити — з філософії та англійської — випали на час моєї відпустки, — каже, — тому встиг їх скласти.

Навчання на кафедрі філософії та суспільних наук проходило дистанційно. Лекції в системі Moodle, есеї та конспекти — у перервах між бойовими завданнями. Коли інтенсивність фронту зростала, допомагала староста групи Аня Патра — домовлялася з викладачами про умови складання заліків.

— Я хотів глибше розібратися у своїй темі — процесах ідеологізації, у стратегії та тактиці, але часу завжди бракувало, — жалкує магістр.

Кохання почалося з гітари

У Тернополі він знайшов не лише освіту, а й кохання. Поміж іспитами любив гуляти містом. Якось натрапив на рекламу школи гри на гітарі. Пішов — просто для соціалізації. На вечірці школи познайомився з дівчиною-адміністраторкою на імʼя Катя.

— Після заходу ми списалися в Instagram. Наступного дня я поїхав на Донбас, і наше спілкування призупинилося. Але згодом переписка відновилася — прості розмови, відповіді на сторіз. Вона чекала моїх повідомлень допізна.

За три місяці листувань, у наступну відпустку, він уже їхав до неї цілеспрямовано. Тепер кожну коротку відпустку він ділить між родиною та коханою.

На захист диплому Станіслав не зміг приїхати. А випускний викликав ностальгійні почуття.

— Мені 32, студентство наче й давно позаду, а тут — знову, — ділиться співрозмовник. — І водночас остання нагода зустрітися з одногрупниками.

А щодо планів на майбутнє, Станіслав каже просто:

— Армії я не обирав як покликання. Але залишатимусь тут стільки, скільки знадобиться.

Життя не раз повертало його у непередбачений бік. Колись він мріяв про Лондон, а опинився в Китаї. Будував кар’єру в міжнародній компанії, але обрав окопи. Тепер, отримавши третій диплом магістра, Станіслав усвідомлює: не завжди важливо, куди приведе шлях — головне, ким ти залишаєшся на ньому.