"Не можу залишити своїх побратимів": дружина розповіла історія полеглого бійця з Тернопільщини

Андрій Савчук з Тернопільщини понад півтора року захищав Батьківщину від загарбників. Він загинув 16 вересня 2024 року на Донеччині.

Про це розповіла Суспільному його дружина Галина Савчук.

За її словами, чоловік мав чотири контузії. Посмертно вшанований званням "Гордість Бережанщини" та орденом "За мужність" третього ступеня.

Донька воїна Юлія Савчук зареєструвала петицію, щоб батьку присвоїли звання Героя України.

"Перших сорок днів ми приходили кожен день до нього на могилу. Ставили йому свічку пам'яті, бо більше нічого не можемо йому сюди принести, тільки нашу молитву і цей вогник від свічки, таку пам'ять", — сказала дружина.

Андрій Савчук познайомився з Галиною в юності. Жінка пригадує, коли працювала на Рівненщині, на побачення він завжди приходив з квітами:

"Сестри казали, що твій хлопець не може до тебе прийти без квітів. Він, напевно, по всіх сусідах їх кожен раз зриває, щоб тільки тобі їх принести".

Восени 1993 року Андрій та Галина одружилися. Згодом на світ з’явилася донька Юлія, а за 3 роки — син Андрій.

"Торік ми провели Великдень разом. Зараз уже зрозуміло, що це був наш останній такий Великдень, але я рада, що вмовила тоді всю сім'ю зробити спільне фото. На жаль, вона стала нашою останньою", — говорить донька Андрія Савчука.

До війни Андрій Савчук працював за кордоном. На початку повномасштабного вторгнення чоловік з односельцями був у місцевій теробороні. З 2023 року служив стрільцем-санітаром у 10-ій гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс".

"І він поїхав на Донецьк. Потім дзвонить знову: "Я в піхоті. Мене записали в піхотинці". А знаючи, що піхота робить, тоді вже й почалися важкі, довгі дні".

Про військову службу і війну Андрій рідним майже не розповідав. Галина про будні чоловіка на передовій дізнавалася від побратимів:

"Хтось відповів з його телефона, представився побратимом. Сказав: "Ви маєте чоловіка — справжнього героя". Думаю, чому він мені каже "герой"? Відповідаю: "Ні, я маю чоловіка, а діти — батька". Герої, я знаю, — це ті, що віддають життя. Або приходять з перемогою вже герої. Він каже: "Скільки він нас тут врятував. Ви маєте чим гордитися". Кажу: "Розумію". Але мій чоловік тоді вже забрав телефон, каже до нього: "Ну нащо ти таке говориш".

Коли чоловік був на позиціях і не виходив на зв’язок, то, щоби впоратися з хвилюванням, Галина малювала:

"Мені була близька тематика про війну, українська. Маю одну таку картину в школі. На ній зобразила дівчинку, медикиню, яка з серцем стоїть, ніби рятуючи когось. На іншій картині теж дівчинка. Чомусь я шукала теми з автоматом, що захищає нас. Зараз чорна тематика, чорні лебеді на стіні".

За словами Галини, під час служби Андрій був поранений, отримав чотири контузії. Чоловік рідко навідувався додому, казав, що не міг залишити побратимів:

"Він казав: "Всі ми однакові. Я не можу залишити своїх побратимів. Знаю, що дуже хочу додому, до вас, але друзі — це є друзі. І вони там на мене чекають".

Галина зберігає медалі, які отримав її чоловік:

"Першу медаль моєму чоловіку вручили як учаснику бойових дій у вересні 2023 року. Тоді у важких боях він був поранений і в жовтні 2023 року йому вручили другу за поранення. Але, оскільки він загинув в 2024 році, на Миколая Бережанська міська рада нам вручила медаль "Гордість Бережанщини". І ми чекаємо на четверту нагороду — це буде орден 3 ступеня "За мужність".

За словами Галини, у вересні Андрія відпустили додому на кілька днів. Чоловік вже тоді погано почувався, у нього був високий тиск і погіршився зір. Ще раз поїхав на позицію до побратимів 15 вересня, після чого його обіцяли звільнити зі служби. Наступного дня він загинув. Йому назавжди залишилось 52.

"Я була на роботі, просто не знаходила для себе місця. Я маю клас. Зошити перевіряла, журнал заповнювала, навіть учителі говорили: "Галю, навіщо ти сидиш, йди додому. То осінь, будеш щось робити?" А я кажу: "Ні, ще зроблю".

Через активні бойові дії тіло Андрія довго не могли забрати з поля бою.

"І наші мрії, наші сподівання обірвалися. Ми побачили його тіло повністю ціле. Просто попав осколок в голову зразу до мозку. І все. І він загинув", — розповіла Галина Савчук.

Донька Андрія Юлія зареєструвала петицію, щоб батьку присвоїли звання Героя України:

"На початку лютого я зареєструвала петицію. За кілька днів вона отримала погодження і з'явилося на сайті президента. Зараз ми активно збираємо підписи. Всіма можливими способами залучаємо людей. Наразі, станом на 6 березня, є 10 тисяч голосів. Цифра немала і, відверто скажу, знаходити щодня людей, які підтримають петицію, стає важче. Потрібно назбирати 25 тисяч".

Сусідка сім’ї Савчуків Галина Леськів розповіла, що про його службу дізнавалась від сім’ї:

"Я спілкувалася з його дружиною, з сином. Вони розказували, що батько часто ходив на нульові позиції, що там були дуже тяжкі бої. Він переживав за своїх побратимів. Думав, як ліпше зробити, щоб захистити позиції".

Галина Кадубець навчалася з Андрієм в Надрічанській гімназії. Згадує, що в школі він був товариським. Після навчання однокласники продовжували підтримувати зв’язок:

"Андрій був справедливим. Коли почалася війна, йому прийшла повістка й він пішов захищати Україну. Він постійно був на нулі. Коли його побратими йшли в бій, він ішов з ними, ніколи не залишався осторонь. Тому йому важливо присвоїти звання Героя України".