"Сину, збирайся додому": військовому з Тернопільщини наснився покійний тато, а через кілька днів його обміняли

Під час 62 обміну військовополоненими додому повернувся 53-річний військовослужбовець з Тернопільщини Михайло Рижуля.

Племінниці, яка збирала дядька до війська і перевернула світ, шукаючи його у полоні, подзвонили. «Для вас радісна звістка: Михайло Рижуля повернувся додому, в Україну. Пізніше з вами зв’яжеться. Наберіться терпіння». Катерина згадує, як впала на коліна і плакала, пише 20 хвилин.

Чоловік не мав власної сім’ї і дітей, але вдома на нього дуже чекали. Племінниця і похресниця, братова донька Катерина Данилюк, яка і до війська дядька збирала, і в полоні шукала, каже, що ще з ним не бачилася. Але телефоном говорили вже не раз. Від почутого часом волосся дибки ставало, хоча, припускає небога, це лише верхівка айсберга. Найбільше мріє обійняти дядька. Тоді переконається, що він справді повернувся.

– Дядька Михайла мобілізували у серпні минулого року, — розповіла Катерина Данилюк. — Він пройшов ВЛК, а я тоді була у відпустці і навіть не знала про це. Ми їхали з чоловіком, бачу, дядько стоїть. Розвернулися, під’їхали ближче, побалакали. У нього не було телефону, тому не міг повідомити рідних.

Михайло проживав сам, батьки давно відійшли у засвіти, як і один з братів. Ще один брат проживає за кордоном, ще один — у сусідньому селі. А власної родини так і не створив. До повномасштабного вторгнення Михайло офіційно не працював. Але мав власного коня, тому зголошувався допомогти односельчанам. За це і жив, розповіла племінниця.

— Тоді ми хресному купили телефон, картку, зібрали до війська, — згадує пані Катерина. — Невдовзі його повезли до військової частини на Заході України. Але через кілька днів він повернувся до Шумська. Потім був полігон на Рівненщині.

Племінниця часто надсилала дядькові посилки, але одну з них Михайло не отримав, бо вже перебував на Донеччині. Коли зв’язалися з чоловіком, він лишень запитав, чи можна родичам відправити зайві речі. Після того тиша…

Племінниця згадує, що востаннє спілкувалися із дядьком 17 жовтня, а вже 31 надійшло сповіщення: солдат Михайло Рижуля зник безвісти під час удару противником FPV-дроном по позиціях 2-го механізованого батальйону військової частини, де чоловік ніс службу на посаді стрільця-помічника гранатометника.

Записали відео під прицілом

Далі почалися пошуки. Племінниця згадує, що не знала, з чого починати, але їй дуже допомогли у Шумській громаді. Там же підтримували весь час. Запрошували на зустрічі із родинами полонених — там племінниця дізналася, де шукати, куди звертатися і яким каналам можна довіряти.

— Я долучилася до телеграм-каналу, де займаються пошуками зниклих безвісти, написала туди повідомлення, — згадує Катерина Данилюк. — Написала заяву до поліції, здали матеріал для ДНК-експертизи. Невдовзі після того отримала повідомлення від адміністратора групи "Ірина Україна". Мені скинули фото полоненого військового, правда, прізвище його вказали як Рижулін. Я одразу упізнала у ньому свого дядька Михайла Рижулю.

Згодом небога отримала й відео із хрещеним у полоні. У Координаційному штабі підтвердили інформацію про полон.

— За цей час чимало чого трапилося, навіть шахраї дзвонили, пропонували «допомогти» за певну суму, — згадує пані Катерина. — Я розуміла, що не треба на таке вестися. Та й усім, чиї рідні зникли, я щиро раджу не публікувати постів у «Фейсбуці» чи інших соцмережах, а звертатися тільки до офіційних джерел.

Племінниця звернулася також до багатьох священиків і просила про молитву.

На відео, яке надіслали Катерині, дядько говорив мовою ворога і пропонував всім скласти зброю та здаватися в полон. Мовляв, лише так можна зберегти своє життя. Як дізналася згодом племінниця, говорив все під прицілом.

Вийшов по воду і єдиний вижив

— Я молилася і дуже надіялася, що його обміняють, але віри в це було мало — інші он по два-три роки у полоні, — каже пані Катерина. — Ви не уявляєте, що зі мною коїлося, коли дізналася — дядька обміняли. Я зараз на роботі за кордоном, дзвонить незнайомий номер. Відповіла. Координаційний штаб: «Повідомляємо вам радісну звістку: Михайло Рижуля повернувся додому, в Україну. Чекайте, він невдовзі зателефонує. Наберіться терпіння». Я була у вагончику, просто впала на коліна і плакала від щастя. Плакали всі, хто був поруч і дізнався, що дядько вже вільний.

Згодом у «Фейсбук» прийшло повідомлення від незнайомого чоловіка, який разом із дядьком був на реабілітації. Так розпочалося спілкування з хрещеним, бо він не пам’ятав номера племінниці. А може, припускає небога, не знав, як користуватися телефоном, який йому видали.

— Якими були перші слова? Я просто плакала, а він сміявся, — згадує Катерина Данилюк. — Не вірила. А дядько переконував, тепер все буде добре, я вдома, я вернувся. Наступного дня розповів, як потрапив у полон. На позиціях були разом із побратимами. Дядько вийшов звідти набрати води – цієї миті в бліндаж прилетів дрон. Загинули всі. Він єдиний вижив і потрапив у полон.

«Трохи пофутболили мною»

Коли племінниця цікавилася, як почувається, дядько розповів, що є рани на голові. Вже обстеження пройшов. Проблема із ногою і ребрами. Як сам казав, — «трохи пофутболили мною». Племінниця не може стримати емоцій і сліз, коли пригадує розповідь: «Кать, я їхав додому – по обидва боки дороги стояли люди з прапорами. Я просто плакав….»

Михайло розповів небозі, що коли був у полоні в Луганську, йому наснився покійний тато, який сказав: «Сину, збирайся додому». Невдовзі прийшли і сказали, щоб Михайло помився, поголився і привів себе до ладу. Це сталося за кілька днів до обміну полоненими.

— Зараз здебільшого вони проходять обстеження і намагаються упізнати на фото наших хлопців, які залишилися у полоні, — каже пані Катерина. — Їм показували фото зниклих безвісти. Каже, вже понад 200 осіб впізнали. Про сам полон деталей не знаю. Якщо чесно, не хочу і боюся розпитувати.

Батьки Катерини забрали до себе Михайлового коня — він разом із рідними чекає на повернення господаря. Спочатку, вирішили родичі, Михайло житиме із братовою родиною. Але найбільше їх тішить, каже племінниця, що в дядька вже є плани. Хоче купити собі хатинку та господарювати. Значить потихеньку повертається до життя.

— Якби я була в Україні, на крилах би полетіла, щоб тільки його обійняти, — Катя плаче. — Може, тоді остаточно б повірила і переконалася, що він повернувся. Що він вільний. І що це справжнє Боже диво…