«Там зона відчуження»: волонтери Тернопільщини завезли допомогу воїнам на територію, де тривають бої

Чергову поїздку до наших воїнів на Схід України здійснили минулого тижня представники районного штабу національного спротиву Володимир Голоднюк, боєць «Айдару», який проходить реабілітацію, Сергій Ткач, «кіборг» Ярослав Білоус, який побував вдома у відпустці.

Артемівськ, Часів Яр, Мар’їнка, Новомихайлівка, Костянтинівка − ці пункти маршруту волонтерів були обрані не випадково.

− Готуючись до поїздки, − відзначив Володимир Голоднюк, − ми ретельно проаналізували потреби хлопців-збаражчан, які служать у гарячих точках Донбасу і з’ясували, де і кому необхідна допомога найбільше, таким чином визначилися з маршрутом. Завантажили як необхідні у побуті солдатів речі − від цвяхів до генератора, − так і свіжі овочі, різноманітні продукти харчування. Загалом, на суму 25 тис. гривень. Але, матеріальна підтримка, вважаю, не найголовніше. Ми ставили собі за мету показати хлопцям, які на передовій, що їх пам’ятають, їм вдячні, що вони мають надійний тил. Ми бачимо, як наша присутність там піднімає бойовий дух солдатів, вони надзвичайно радіють гостям з рідного району, а ми, в свою чергу, щасливі, що бачимо їх живими.

Поїздка збаразьких волонтерів видалась плідною, багатою не лише на теплі зустрічі, а й на непередбачувані пригоди. − Якби не одна прикрість, то й не познайомились би з чудовою людиною, − каже Володимир. − Коли їхали поблизу Києва несподівано наш бус «Пежо» серйозно поламався. Довелось чекати до ранку, щоб знайти майстрів. Коли натрапили на елітний салон продажу і технічного обслуговування «Пежо», з’ясувалось, що там величезна черга, треба чекати цілий місяць. Виручив нас директор цього закладу по вул.Ревуцького,56 Валентин Домарацький. Він не лише дав розпорядження своїм підопічним відкласти всі справи і негайно взятись за нашу машину, а й за восьмигодинну роботу не взяв ні копійки оплати. Лише потиснув нам руки і подякував за справу, яку ми робимо, а ще дав нам в дорогу машинного масла. Потім весь час телефонував, цікавився, хвилювався чи не зламалось авто і як у нас справи. Прекрасно, що в нас є такі чудові люди, з ними обов’язково зможемо побудувати цивілізовану європейську Україну, пише Народне слово. 

Першим пунктом, до якого дістались волонтери, був Артемівськ, там служать двоє земляків Сергій Клебан і Василь Макух. Наші солдати облаштували усе їм необхідне − навіть турнік для занять спортом, а над бліндажем у ящиках з-під снарядів − грядочки для вирощування зелені та овочів.

Далі був Часів Яр, що поблизу Артемівська, там 25-ий окремий батальйон «Київська Русь». − Мені, − каже Володимир Голоднюк, − там пощастило зустріти чимало легендарних друзів. В тому числі і побратима Устима Василя Стефурака, який був поранений під Дебальцевим. Там же знаходиться і Галлопер − джип, подарований нашим штабом «Айдару». Він був вщент розбитий, а тепер майже відремонтований, ще бракує генератора і коліс.

Найскладніше, за словами волонтера, було добиратися до третього пункту призначення − Новомихайлівки, де зараз воює збаражанин Сашко Саричев (позивний «Шумахер»). Це територія, де ідуть бої, відсутній мобільний зв’язок, волонтерів туди не пускають, там зона відчуження не контрольована ніким. − Але ми мусіли потрапити до Сашка, − каже співрозмовник, − адже того дня − 11 червня, − у нього якраз був день народження. З допомогою козаків з «Київської Русі» ми пробивались до Сашка на Галлопері і озброєні.

Коли врешті добились до Новомихайлівки, то лише за слідами гусениць знайшли місце у лісі, де знаходиться підрозділ нашого Шумахера. Він до нас вийшов, щиро радів, що у своє свято зустрів земляків.

Останнім пунктом подорожі була Констянтинівка, де дислокується 81-а бригада, частина бійців якої утримувала вежу в Донецькому аеропорту. Там проходить службу і наш «кіборг» Ярослав Білоус. Боєць, потрапивши до своїх, залишився з ними, не чекаючи закінчення відпустки, яку він проводив вдома.

− Хлопцям ми завезли продукти харчування, − продовжив Володимир Голоднюк, − тридцять комплектів форми, берці і інше.

Загалом, ми виконали свій план, і з почуттям виконаного обов’язку повертались додому. А на зворотньому шляху, зустрічаючи автомобілі з домовинами «двохсотих», заплакані очі їхніх родичів, нам не давали спокою думки: доки і за що ця безглузда війна нищитиме наш цвіт, забиратиме найкращих − молодих, сильних, прекрасних людей? Чи є хтось, хто дасть на це відповідь?