Останній воїн УПА: Володимир Черкавський з Тернопільщини довгих 17 років провів у криївці

Повстанця Володимира Черкавського із Монастирищини кадебісти арештували аж у 1967-ому. До того довгих 17 (!) років він провів у криївці.

Шукаючи хату нашої співрозмовниці, заблукали. Питали ж місцевих як: “А де Черкавські живуть — ті, що в УПА були?..” І потрапили в оселю… однофамільців, які також брали участь у визвольному русі. “Та це й не дивно, — пояснює місцева бабуся, — тут з кожної хати в УПА хтось був. Такого вам нарозказують — не те, що на газету, — на книжку вистачить…” І справді, розповідей про визвольну боротьбу наших земляків безліч. Проте історія Володимира Черкавського із села Ковалівка Монастириського району — унікальна. Вояк УПА, він брав участь у найважчих та найзапекліших боях проти НКВД, зустрічався з самим Романом Шухевичем, а після того, як загони УПА припинили боротьбу, переховувався у криївці ще довгих… 17 (!) років. Далі були арешт, 15 років нелюдських мордовських таборів… У неволі зустрічався з братами Горинями, Євгеном Пронюком, Левком Горохівським… Повернувшись після всіх поневірянь на рідну Монастирищину, Володимир Черкавський одружився із вдовою свого товариша по підпіллю Степанією. Власне, саме від 85-річної бабці Степанії ми дізналися про перипетії долі мужнього повстанця, адже його життєвий шлях обірвався ще у 2005 році. “Відмучився мій Влодко, — плаче бабця Степанія. — Таке за життя пережив, що мало кому судилося…”, пише Нова.

«Нумо, хлопці, до бою!..»

До лав Армії Нескорених — УПА — Володимир Черкавський прийшов 16-річним, будучи на той час уже членом ОУН. Йшов кінець 1944-го року — час, коли повстанцям доводилося боротися не лише з німцями, а й з енкаведистськими загонами. Старші побратими намагалися відрадити юнака: ми, мовляв, мусимо бути в підпіллі — така наша доля, а ти — молодий, ні в чому не помічений, можеш жити легально, доки не настане твій час… “Ні, — відповів їм, — саме тепер візьму в руки зброю. Якщо вб’ють, то най і мене називають москалі “бандитом”, як тих героїв, що погинули за Україну”. Далі були важкі будні “хлопців з лісу”, невпинна боротьба, важкі походи та бої, коли не раз доводилося заглядати смерті у вічі. Серед світлих спогадів — зустріч з головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Тішився, що командир такого рангу не відсиджувався у надійному схроні, не втік за кордон, а разом з ними зі зброєю в руках здобував майбутнє України.

Після того, як стало відомо, що Володимир пішов в УПА, радянська репресивна машина взялася за його батьків. Висилали його родину двічі: перший раз — у 1944 році з Ковалівки на пересильний пункт до Монастириська пригнали батька і матір Володимира, трьох сестер і двох братів. Найменшому, Степанкові, був лише рочок, навіть іти ще не міг… Його, чергуючись, несли на руках… Коли чекали на ешелон на залізничній станції, не витримав, помер батько… Один з конвоїрів, знайомий поляк, змилувався і посприяв, щоб сім’я повернулася додому, аби хоч поховати по-людськи. Проте уже за три роки всю родину Володимира таки вивезли в Челябінську область. Там незабаром померли дві сестри, двоє братів, серед них і чотирирічний Степанко. З каторги повернулася у Ковалівку лише сестра Ганна. Мати відбула у Челябінській області 48 років — до 1995-го. Найбільше паткувала, що не знає долі своєї п’ятої дитини — Володимира… Думала, що він, напевно, загинув. Проте йому дивом пощастило врятуватися…

Чота УПА на Монастирищині.

Кохання і війна

Петрунелія Щербань.

1950-ий рік… Воюючої України фактично вже не було. Совіти закликали повстанців виходити з “повинною” — мовляв, усе “простять”. Дехто й справді дарма повірив. Але не Володимир. Не повівшись на обіцянки брехливих радянських катів (знав-бо, скільки “амністованих” насправді замордували!), вирішив залишитися вірним присязі і стояти до кінця, хоча й залишився сам… Був одним з останніх на Тернопіллі воїнів, які не склали зброю…

Переховувався у криївці в селі Старі Петликівці Бучацького району, в хаті місцевої жінки Петрунелії Щербань, яка була старша від нього на кілька років. З нею Володимир Черкавський був знайомий ще з часів німецької окупації, їх приязні стосунки з часом переросли в кохання. Разом облаштували криївку, яка планувалася як тимчасовий сховок, одначе підпільник замешкав у ній на… 17 років. Була та криївка такою: у хатній шафі відірвали задню стінку, розібрали стіну і там, десь на метр, зробили такий проміжок, де можна було хіба що лежати. Навпроти нього, з іншого боку хати, прибудували невеличкий хлівчик, який і маскував тайник. Уже згодом, після арешту Черкавського, кадебісти складуть детальний план цієї криївки і дивуватимуться, як в таких нелюдських умовах можна було витримати так довго… Довжина криївки була 2,5 м, ширина – 90 см, а глибина – 40 см. Жити в таких умовах було вкрай важко. Свіжим повітрям подихати виходив лише вночі, і то тільки переконавшись, що ніхто не стежить за хатою. Від колись здорового рум’янцю не залишалося й сліду. Не кажучи вже про зір, який зіпсувався уже за кілька місяців напівтемряви. Вологість, темряву, задуху, замкнений простір і постійний страх бути кимось виявленим могла витримати лише морально сильна людина. Якою, власне, і виявився Володимир Черкавський. Аби не зійти з глузду, вимушену бездіяльність чоловік заповнював читанням, вивченням німецької та англійської мов. Одного разу після прочитання книги “Стародавня історія” та ознайомлення з єгипетськими ієрогліфами, йому прийшла думка створити власний алфавіт, який був би зрозумілий лише йому. Невдовзі чоловік створив власну абетку. З часом почав вести на своєму шифрі записи про книги, які читав…

Володимир Черкавський.
Попри те, що подружжя підпільників було дуже обачним, коло небезпеки довкола них усе звужувалося, стискалося. Коли на важку онкологію захворіла його кохана Петрунелія, Володимир самовіддано доглядав за нею, і навіть, розуміючи усю небезпеку свого вчинку, вирішив вийти в село по їжу коханій. Його тоді ледве не спіймали, врятувався чоловік лише дивом, вистреливши у дільничного міліціонера, що гнався за ним…

Кадебісти все частіше крутилися біля Старих Петликовець. Улітку 1967 року хтось таки “навів” їх на хату, де переховувався Володимир. Зайди мали з собою довгі металеві щупи і проштрикували ними у хаті і біля хати повсюдно. Коли вже нібито “пішли”, нікого не знайшовши, підслухали, як господиня подає повстанцю умовний знак. Тоді його виявили і затримали.

Судили Володимира Черкавського у Тернополі. На суді Петрунелія Щербань намагалася будь-яким чином виправдати чоловіка, беручи вину на себе — запевняла, що він неодноразово хотів з’явитися з повинною, але вона повсякчас його відмовляла, бо дуже любила і не хотіла втратити. Доведена до відчаю, жінка навіть грозила суду самоспаленням перед закордонним посольством. Нічого не допомогло: Володимиру Черкавському оголосили вирок — 15 років таборів, місце ув’язнення — Мордовська АРСР. Петрунелія Щербань “за зв’язки з українськими буржуазними націоналістами” була засуджена до трьох років виправно-трудової колонії. Щоправда, за рік, бачачи, що жінка і так смертельно хвора, її відпустили, однак до повернення коханого із заслання Петрунелія не дожила…

«Недаремно то все було…»

Володимиру Черкавському допомагали перебути неволю зустрічі з людьми, котрі стали символами боротьби — брати Горині, Левко Горохівський, священик Лесів, Євген Пронюк… Згодом, коли відбувши свій термін, він повернеться на рідну Монастирищину, багато хто з них провідуватиме свого табірного побратима. Але спершу навіть прихилитися не було де — коли в 1982 році повернувся на Батьківщину, в рідній хаті жили чужинці, а побратими були хто в землі, хто за кордоном…

“Прийшов до мене в Савелівку, — розповідає бабця Степанія, — бо дружили з моїм Климком (першим чоловіком жінки — ред.), були разом в УПА… Клима вже вісім років як на світі не було, теж відмучився… Влодко й каже: “Що маю робити? Я хворий, нічого не маю… А я йому: “Та чи ж я тобі не допоможу? Приходь жити до мене…” Він говорить: “Мені таким немічним, бідним соромно… Мушу спершу “прибарахлитися”…” І поїхав у Латвію на заробітки. Він був дуже гордим… А ще дуже гарним — навіть після всіх пережитих страхіть…” За якийсь час вони поєднали свої долі і прожили разом ще 23 найщасливіші роки, аж поки у 2005-ому Господь не забрав його до себе. Прикро, звісно, що не було в них діток. Та мали чисту совість — перед Богом і людьми.

“Дуже тішився Влодко — згадує бабця Степанія, — коли настала незалежна Україна. Казав мені: “А видиш? Недаремно то все було…”