"Давайте, в неділю приїжджайте і я висвячую вас": скандальний Роман Півторак розповів, як і чому став священиком

Одіозний Роман Півторак продовжує розповідати про свої життєві перипетії. Раніше він вже розповів, що через кримінальну справу проти нього, від нього відвернулася навіть дружина.

У 2012 році тернополянина Романа Півторака звільнили з посади директора вищого професійного училища №4 ім. Михайла Паращука і звинуватили у хабарництві. Місяць Роман Півторак був у слідчому ізоляторі. Шість років тривають суди. Влітку він висвятився на священика, пише ПроТе.

– Сказати, що умови в камері були страшними, це не сказати нічого. – розповідає Роман Півторак. – Нари, металеві, матраци, як мінімум, з 46-го року. Хто знає, хто на них спав і що робив. Подушка і одіяло. Подушка навіть дається. І одіяло, яке не одіяло.

Оскільки я хворий на діабет, навіть у СІЗО мені передбачено дієтичне харчування. Чому зеки так хочуть попасти на цю «медічку», як вони кажуть? Бо все-таки дієтичне харчування – це означає трішки краще. Наприклад, мені два рази за час перебування у Чорткові дали жарену мойву. За два тижні – два рази мойва. Кожен день мені передбачено стаканчик соку. Але я соку не можу пити, бо він з цукром. Я віддавав хлопцям і вони пили. Оскільки камера обжита, тобто до мене хлопці вже там довго були, то був кип’ятильник. Але я з собою мав кип’ятильник. Це можна. Дозволена також кружка металева. Заварку я мав. Якщо хто має банківську карточку, то можна робити замовлення в кіоску тюремному – чай, печиво. Я не замовляв, бо не мав грошей. Готівки там не можна мати, тільки на карточку. Я карточки не мав взагалі.

У Тернополі жодного разу, а в Чорткові картопляне пюре було, правда з порошку. Хоча чому? Невже так важко зварити картоплі? А в Тернополі в основному був капусняк пісний і рідкий. Там тільки капуста, буряк, вода і картопля. І була так звана «сєчка». Це каша така. Вкрай не смачна. Це вже потім я взнав, що то таке. Це гречка, але дуже несмачна. Хоча гречка мала б бути добра. Навіть одного дня повинні були бути макарони, в фільмі «Джентльмени удачі»: «А в тюрьмє сейчас ужін, макарони». Але мене забрали на апеляцію в Тернопіль.

Умивальник в камері є. Світло цілу ніч світиться. Перші декілька ночей я не спав. Був розбитий. Ще пішло загострення інших хвороб. Перші 10 днів навіть не купалися. Не працює лазня. Хіба холодна вода. Але холодна вода є в камері, то зеки гріють, хто чим може, воду і миються перед тим, як в суд. Хочеться кожному добре виглядати. До когось прийде дівчина, до когось дружина.

Зеки, коли мені повірили, то вже нічого не приховували. Один каже: «Я 29 квартир взяв в Тернополі. Дали мені адресочок прокурора і я пішов до нього до хати. А в нього камера. Я зайшов, взяв все, що було, але камера і спрацювало сигналізація». А він цього не знав. У нього це вже друга судимість була, перша була умовна. Він був неповнолітній. То тепер каже, 5 дадуть. Мені нібито за 1000 гривень хабара 12 років, за 29 обчищених квартир на сотні тисяч тільки 5. Як мені казав злодій у законі: “Це для вас страшно тюрма, а для нас – це наш злодійський дім. Я повернувся додому”.

В камері я почав згадувати те, чого ніколи не пригадував. Перше – з дитинства. У нас в селі така бабуся була, хоча вона ніколи не була замужем і по суті дівчина. І чомусь їй всі, від маленького до великого казали – ти, «Мариня». Вона це дуже добре сприймала. Так ось вона мене маленького прийшла вітати з днем народження. Пам’ятала майже все село, коли хто народився. Привітала і почала «Многая» літа мені співати. Вона старенька людина і якось так затягнула, що мені стало смішно і я розсміявся. Вона каже: «Ти не смійся, Ломку». Ти ксьондзом будеш». Вона «р» не вимовляла. Чого, яким ксьондзом? І я те забув. Закінчив школу, у тому ж році поступив в університет.

Студентом жив в одній кімнаті з в’єтнамцями. Як кращого студента – два українці, два в’єтнамці. Два радянських студенти, два в’єтнамських. Ми дуже дружили, я до сьогодні їх прізвища пам’ятаю, Нгуєн Конг Нгуєн і Данг Дин Вінь. Вони мені подарували в’єтнамський бриль – той такий величезний, з такими крисами. І ми поїхали в колгосп. У вересні 1976 року на Миколаївщині помідори збирали. Студенти, молоді, що нам треба? Головне, що вино там є, помідори і закуска. Дискотеки, танці, дівчата і все інше. Історичний, факультет журналістики, здається, філологічний, тобто для молодої людини тьма всього. І ми всі собі позапускали бороди. Я приїхав додому, йду по селі і вона мені назустріч: «Ти чо Ромку бороду запустив»? А Я: «Ти ж сказала, що я буду ксьондзом, то мушу». Вона здивувалася: «Шо, то правда? Я маю малу пенсію. Всю пенсію тобі буду давати, щоб ти таки навчився на ксьондза». Я потім прийшов додому і там мені встидно стало, кажу мамі: «Десь зустрінете Мариню, скажіть, що я не вчуся на ксьондза, що я вчуся на інше». І мама виконала моє доручення, сказала Мариня, що дуже шкода. Оце я згадав.

У камері почав роздумувати над тим, що сталося, чому сталося. Те, що причетні десятки, можливо сотні осіб, які все це робили, це одна річ. Станом на цю хвилину я таки бачу частину вини і в собі. У тому числі і гординя – я мудрий, я знаю. То подання зробили на присвоєння звання «Заслужений працівник освіти». То патріарх Мефодій нагороджує церковними грамотами, держава нагороджує. Півторак став підполковником Збройних сил України в запасі. Тепер я кажу, що можливо не треба було цього. Не dfhnj сприймати мідний гріш за золотий. Бо це все – суєта суєт. Це дрібниці – призи, і це все.

Наради де відбувалися? В четвертому училищі. Або: «Давай, там хай директори скинуть по 100 гривень, зроби обід». Не треба мені. Я і без їхніх 100 гривень зроблю обід. Я почастую. А воно… Пили всі і хвалили, а коли прийшла пора, ніхто на захист не виступив.

Скажу ще одну парадоксальну річ. Прийшли тюремники в камеру, перевірка ранкова і таке інше. Ти туди, ти туди, Півторак в 12-й годині до Тернополя на етап. Яка причина? Апеляційний суд. І я таки вийшов з камери. Але я не хочу їхати до Тернополя. Я знаю, що нічого не зміниться. А я тут серед нормальних людей, нарешті. Вже поприятелював з одним, хоч він вбивця. В добрих стосунках з другим. Казали, що після обіду ще когось мають у камеру привести, кажуть, отака людина. Компанія буде нормальна. Не хочу їхати на апеляційний суд, бо знаю що марно.

Велике розчарування в системі, в Україні. Моя держава з такою ненавистю до мене поступає. А якщо 12 років? То мені вже буде дуже багато, якщо я доживу. А я не доживу. Нема лікування, нема нічого. То чого я буду їхати? Вже хочу суду. Судіть вже. Але відмовитися не можна і я поїхав. Прийшли, наручники вдягнули, з автоматами до машини конвойної. Бо якщо багато, то є так звані столипинські вагони. На залізничному вокзалі в нього заганяють зеків. А якщо небагато, то в машині. Хоча в машині також нічого доброго нема. То березень, але сніг ще випав, холодно дуже. І в машині ніхто не палить.

– Як вас сприйняли, коли ви вийшли із СІЗО?

– Навіть з рідних братів і сестер не всі однаково поставилися до цього. Нас 11 було в батьків. Недавно сестра старша померла. Вже четверо нема на цім світі. Тільки три сестри долучилися до того, щоб мені хоч чим-небудь допомогти. І морально, і матеріально. Це страшна річ, бо вона руйнує людські риси, властивості в тих людей, від яких не чекаєш і не сподіваєшся.

Ішов в прокуратуру Тернополя. Напроти мені йде досить відомий тернополянин. Він видає себе за творчу людину. Десь на відстані десяти метрів він підняв голову, бо він так ходить, голову вниз опустивши трошки. Побачивши мене, він раптово переходить на інший бік дороги. Він добре мене бачив. Колись один також відомий тернополянин, письменник каже: «Я знаю, що те все абсурдно, в чому тебе звинуватили. Але скажи правду, ну щось мусіло таки бути. Диму ж без вогню не буває». Кажу: «Ти розумієш, що нічого не було».

Завжди, коли мені важко, згадую Степана Сапеляка. Якби був живий Степан, він би дійшов до Президента. Він би підняв на ноги всіх українських патріотів і дисидентів і вони б заставили, як мінімум, об’єктивно, законно розглянути ці всі справи. Давним давно би це все закінчилося. Він – був незрадливою людиною. Він би мене не лишив сам на сам. Я – сам на сам проти цілої системи.

Після смерті Степана побачив, що в нього, виявляється, було дуже багато друзів. Книжки видають, спогади. А коли Степан приїжджав і не мав грошей на білет назад до Харкова, ніхто не помагав. Більше того – пальцем показували, насміхалися над деякими речами, над слабостями його. Людина, яка пройшла таке табірне життя, вона мала право на все. Тут були його дружина, його сини, дочка. Вони всі приїжджали до мене. Причому стовідсотково їхав звідси, скажімо, чисто по-людськи. Я маю право так сказати, тому що жива ще його мама і вона не дасть збрехати. Він прийшов, а я кажу: «Степанку, я годинку часу знайду для тебе через обід і ти поїдеш зі мною в одне місце». Їдемо на базар – штани, сорочка, білизна. Питаю: «Степанку, а де твій годинник?». Дивлюся, у нього годинник «Побєда» ще 1952 року. Купив йому годинник.

Він так тішився. Казав: «Не повірять, що я маю такий годинник». Такі були наші стосунки. Я приїжджав до Харкова, бо в мене дві рідні сестри там. Був в нього бажаним гостем в хаті. Я був єдиним з Тернопільської області, хто був на похороні Степана Сапеляка. Матеріальну допомогу дав його родині. Хай простить мені Степан, але по-чесному там – злидні. Степан Сапеляк, геніальний поет закінчив своє життя у злиднях.

– Чому вирішили стати священиком?

– Іншої літератури, ніж релігійна, в камері нема. Біблія, молитвеники. Взагалі в Чорткові є бібліотека, але я туди не ходив. Я взяв в руки Біблію. До тюрми брався її читати разів 50. Далі четвертої сторінки не міг прочитати. А там я на одному диханні її повністю опрацював. Зрозумів багато речей. Зумів тоді ззовні заглянути всередину себе. В людині понад усе ставлю інтелект, знання. Мої колишні колеги добре знають, що я міг сказати директору департаменту Міністерства освіти, що він – некомпетентна людина. Запитав його: «Ви скільки пропрацювали в системі профтехосвіти?» Він відповів: «А яке це має значення?». А я: «Має. Як ви можете бути директором департаменту профтехосвіти, якщо ви жодного дня не працювали в профтехучилищі?»

Я це казав. Не жалкую, але визнаю, що можна було інакше і потрібно було інакше. Потрібно було тоді частіше заглядати до себе. Не ставити захмарних цілей, бо це не варте. Зустрів раз на вулиці тодішнього голову спілки письменників, а він з таким недобрим підтекстом: «Включу телевізор – Півторак. Візьму газету – Півторак. Таке враження, що в Тернопільській області більше нема нікого, тільки Півторак». А воно дійсно непотрібно. Тепер думаю, скільки такого всього було, що не варте.

Коли я вийшов з тюрми і дізнався, як священики мене підтримують і моляться, я відчував, що мені це потрібно. А я з священиками завжди спілкувався. Батьки мої були глибоко віруючими. Найголовніша людина в моєму житті – це моя бабуся Олеся. Вона – була віруючою і мене виховувала. Треба було лише зробити невеличкий крок, який я і зробив.

– Ви вчилися десь?

– Я коли зустрівся з Архиєпископом Чернівецьким Германом, який висвячував мене в диякони, попросив поради, як мені бути. Зараз необов’язково вчитися в семінарії. Потім він мене в різних режимах, як священика, пропрацював. Це стосувалося історії церкви і служби священицької. Я екзамен йому здав. Каже: «Не тратьте часу, давайте, в неділю приїжджайте і я висвячую вас». Сказав, що треба йти і служити, бо я все це знаю. Після того, як був висвячений в диякони, я зрозумів, що мені треба практикуватися. Не назву священиків, у яких навчався всім премудростям церковним, як служити і що. У церкві – своїх проблем достатньо.

– Вже сповідали людей?

– Звичайно. І хрестив і одружував. І думаю, що ніхто не сказав, що попався якийсь не такий священик.

–Голос маєте добрий?

– Якщо не враховувати те, що я зараз хворий, то так. У Закарпатській єпархії є прекрасна людина, священик і його дружина, яка дяком є. І вони обоє закінчили Львівську консерваторію. Коли я служив разом з ними, то вони так оцінили: «Ви знаєте, отець, ви дуже правильно, дуже гарно виконуєте всі церковні треби співом, але останню ноту треба трошечки подовжувати». А я взагалі нот не знаю.

– Де служите?

– У храмі Всехвальних Дванадцяти Апостолів міста Ужгород. Я є священиком-помічником єпископа Ужгородського і Закарпатського Кирила. Не рідше разу в тиждень їду до Ужгорода і служу в цьому храмі. Мене запрошують на богослужіння в різні храми Тернополя, але їх не назву. Не треба, що ці люди мали якісь проблеми через те, що я згадав їх прізвища. Я готовий служити українській православній церкві в будь-якій ролі і в будь-якому сані. Допускаю, що найближчим часом моє життя ще раз кардинально зміниться. Може через те, що мені можливо буде доручено встановити в Україні одну помісну православну церкву. І воно мені під силу. Для мене чим важче, тим краще. Мені це дуже цікаво. Я жодної гривні на богослужіннях не заробив. І не ставлю такої мети.

– А з чого ви живете?

– Я пенсіонер. Пенсія – 4100 гривень. Якби не хворів, вистачало би. Невістка на заробітках в Польщі. Вона годує свого сина. Ми з внуком вже встановили таку схему за якою він снідає, а я доїдаю. Те, що він не доїдає, звучить команда: «Дідусь, снідати». Мені вистачає. Я готую йому їсти все, що він любить.

Я вийшов з тюрми, пішов до міського голови з проханням роботу дати. Він вийшов з-за стола, руку подав, тричі хрест навхрест. Взяв телефон, набрав начальника освіти. Прийде до вас Півторак, роботу дати. Зайшли із заступником голови до Похиляк. Щось я пошукаю. Але вересень почався – взагалі нема ніякої інформації. Прийшов я сам до неї. Питаю, чи світить мені якась перспектива. А вона: «Ніяких годин ми не маєм, хіба на наступний рік може. У нас люди чекають по 10 років». Відповів, що стаж маю більший, ніж ті люди, що чекають і я заслужений працівник освіти. В мене найвища категорія і ти мною не постидаєшся нехтувати. Відповідь: «Можу вам запропонувати, є в одній школі посада двірника».

– На вас ще є кримінальна відповідальність, можливо тому не дають роботи?

– Є Конституція України, яка каже, що ніхто не має права обвинуватити людину у вчинені злочину, крім суду. Суд мене ще не звинуватив у вчинені злочину. І знову ж таки стаття Конституції України: ніхто не може відмовити людині у її праві заробляти собі на прожиття і так далі. Я маю диплом. Може суд колись вирішить, що я не можу бути директором цього училища. Хоча Європейський суд з прав людини 12 жовтня 2017 року рівно в день мого 60-річчя прийняв рішення, за яким всі події, зв’язані з звільненням і так далі, визнано незаконними. То я обов’язково буду подавати на виконання рішення суду поновлення на роботі. Обов’язково.

Я вчитель. Вчителями працюють ті, що були суджені за злочини страшні, за вбивства, за все інше. А я не вчинив нічого. Причому, ще раз кажу, з тих 50 статей, які мені інкримінували, жодна вже не має ніякого підтвердження. Я звертався до Януковича, я звертався до Порошенка, звертався до генерального прокурора, до всіх. До уповноваженого з прав людини. В Україні правосуддя, як такого немає. В Україні верховенства права як такого нема. Навіть більше, беру на себе як священик такий свій прогноз, що найближчі 50 років і не буде. І жодного інтересу, щоб у цій державі якийсь лад економічний, соціальний, політичний, а саме головне, щоб було право, щоб я знав, що якщо щось сталося, то я піду в суд і доб’юся свого. Нічого ніхто не добився і не доб’ється.

Є ухвала, якою суд зобов’язує прокуратуру міста Тернополя повернути Півтораку незаконно вилучені речі. Ухвала була прийнята в квітні 2016 року. Вже два роки. Прокуратура, орган який стоїть на сторожі закону, навіть не думає цього виконувати. Ні відповіді, нічого. Речі, які не повертають. Це подарований мені хрестик золотий і ланцюжок, подарований мені Президентом Ющенком золотий тризуб, подарований мені знак Терези моїми друзями, маленький, там золота навіть грама нема. А якби навіть було кілька злитків по кілограму золота? Що кого хвилює?

– Коли це забрали?

– Вони влетіли сюди до хати і нічого не знайшли. В самому кінці я кажу: “Чекайте, може оце?” Вони: “Оце ми забираємо” А чому?

Я спілкувався вже із сотнями так званих правоохоронців – з суддями, помічниками суддів, прокурорами, працівниками прокуратури, міліціонерами і так далі. Я не можу назвати жодної людини, про яку можу сказати, що це порядна людина і фахова. В історії міського суду, кажуть, був один суддя, який не міг ніколи винести незаконне рішення. Він відносився до церкви Адвентистів 7 дня. І відповідно йому віра не дозволяла це зробити. Кажуть, що він не брав хабарів і не виносив незаконних рішень.

Часто запитують – Європейський суд прийняв рішення і вам треба буде повернутися. Я свій вибір вже зробив. Доб’юся, щоб рішення того суду було виконано і я обов’язково повернуся на один день. Лише на день. Я пов’язав свою долю з православною церквою.

Один день, щоб виконати рішення, внести зміни в документи, отримати те, що мені належить отримати. Може це буде один тиждень. І все. Не маю ніякого інтересу до освіти і до профтехосвіти після того, як я десятки разів звертався до міністерства освіти. Вони прийшли після революції Гідності, такі ніби патріоти. Сморід і гниль, більше нічого.

Повернуся лише, щоб виконати юридичні аспекти справи, поновити мене на посаді, звільнити не так як вони захотіли, а згідно поданої заяви за власним бажанням, отримати компенсацію, встигнути ще дещо зробити. Подякувати тим, хто дуже старався, щоб так сталося. І все.

– Як ви оцінюєте компенсацію?

– Вона визначена Європейським судом. А це таємниця.

– Як хочете подякувати тим, хто постарався. Як саме? В очі глянути?

– Російською це б прозвучало, що «бєссполезно» дивитися в очі. В тих очах нічого нема. Це марна річ. Але сказати кожному, що про кожного думаю, я б хотів. Саме не в ранзі вуйка, який ходить по Тернополю, а в ранзі їх керівника. Це не мрія, це питання виконання рішення Європейського суду. Кримінальний кодекс України передбачає – невиконання рішення Європейського суду тягне за собою кримінальне покарання у вигляді тюремного ув’язнення на термін до 3 років. Тому неможливо, щоб його не виконали. І я повинен дожити.

– Чи боїтеся чогось?

– В дитинстві я дуже боявся ночі, темряви. З віком, з часом це пройшло, боятися не темряви, а світла, бо на світлі показується – хто є хто. Людина – не людина, гідний чи негідник, інше.

– Боїтеся світла?

– Маю на увазі, боюся людей на світлі. Я рентгенівським своїм оком просвічую і бачу. Причому в Тернополі є зараз дуже багато таких. Приходять сини і кажуть, о я зустрів такого, такого, сказав, що ми з твоїм батьком друзі, це порядна людина. Святославе, не вір, це – паскуда і гнида.

– У соцмережах пишуть, що гнида – це ваше улюблене слово.

– Це слово я запозичив в одного з керівників освіти Тернопільської області, вже половину пропрацювавши директором училища. Але він його використав в оцінці своєї дружини. «От вчора прийшов додому, а жінка, гнида…» – воно вирвалося в нього. А я подумав: дійсно, яке класне слово. І так з того часу я почав. Це правда. В лексиконі це дуже влучне слово. Людина гнида – це таке, що причепиться до кожуха чи до волосся і непомітно вроді, а тне. Свою шкоду робить.

– Чому називаєте себе дисидентом?

– Називаю себе політичним в’язнем режиму Януковича і політичним в’язнем режиму Порошенка. На момент ув’язнення я був керівником обласної організації партії «Справедливість», яка була опозиційною до Януковича. На той час був керівником цієї структури десь п’ять років. Я звертався до всіх керівників держави, в тому числі до Петра Порошенка неодноразово з проханням відновити справедливість.

Як тільки людину визнає Європейський суд, що вона постраждала від безчинств влади, вона автоматично має право на звання дисидента. Після того, що я пережив, буду старатися, щоб на Тернопільщині не було місця паскудам, гнидам і мерзотникам.

– Ви стали священиком. З вашого лексикону ці слова не зникають? Чи вони не повинні зникати?

– Скажу вам чесно. Я не дуже розумію тих, хто стали священиками і опускають очі додолу, який він святий батя. Стає святим. Я абсолютно не святий. І ніколи ним не був. Завжди був дуже самокритичним і жорстким в оцінці самого себе. Я далеко не святий. Безумовно, вичавлюю з себе те непотрібне для священика, що в мені є. Поступово. Це не за день, не за рік. Це до останнього подиху буду робити. Але я знаю, чого мені непотрібно як священику. Час від часу кажу такі слова. Якщо негідник, то я кажу, що він негідник. Це не овечка, яка заблукала, а це – паскуда.

– Для вас важливо, що про вас говорять люди, чи вам це байдуже?

– Навіть дуже важливо. Мені важлива їх думка, оцінка мене. Дуже мало лишилося тих людей, оцінку яких я сприймаю як належне і яка для мене є тим мірилом і критерієм, за яким я маю змінюватися.

– Чому так мало?

– Тому що я глибоко розчарований в тих, кому довіряв раніше.

– Ви побували за гратами, відчули на собі наручники. Людина все-таки сильна чи людину дуже легко зламати?

– Людину неможливо зламати, якщо вона цього не хоче сама. Неможливо. В критичні ситуації людина, яка опиняється в таких екстремальних умовах, Бог дає їй такий спосіб, який дозволить їй врятуватися. Тобто змінює свою психологію. Грає роль. Є такі, що грають роль дурника. Є такі, що нібито йдуть на співпрацю з тюремниками, а не йдуть фактично. Різні є. Ламаються ті, хто хоче зламатися.

– Ви теж якусь роль грали?

– Знаєте, сказати мені зараз, що я – мужній, сильний і герой, це не так. Але я ні на грам не поступився нічим. При приході слідчого на допит в камеру. Спеціальна камера є. Поруч – охоронці. Він сильний, він цар. Він може робить з тобою, що хоче. Коли я кажу, що ні. А він каже: «Ви що, хочете, що я зроби вам те і те?»

– Можете назвати, чим вас лякали?

– Аж до погроз нещасного випадку при переїзді з Тернополя до Чорткова. І не тільки мене, а ще деяких людей так лупашили, що вони потрапили до лікарні. В тому числі і я.

– Вас били?

– Так, це правда. Причому підло. Ззаду підходили. Удар в голову. Якщо б звернувся до лікарні, нема слідів. Нирки дуже добре. Ану, станьте так. Давайте, вас обшукаю. Підходить і ударом кулака по нирках. Так, що в очах темніє. І ти не бачиш, хто. Не можеш відповісти. Не можеш нічого вчинити. Це суцільно в українських тюрмах. Я причому по сьогодні не засуджений. Я не злочинець. І таких дуже багато є.

– Отже насправді людину легко зламати…

– Серед них є теж не глупі особи, які в кожному конкретному випадку шукають, за що би можна було людину зачепити. Хтось дуже любить свою дружину, а йому погрожують, що ми твою жінку пустимо голою по вашому селу і знеславимо. Хтось – дочкою, хтось – посадою, роботою. Головне, при першій зустрічі з ними зайняти позицію.

Після того, як я вийшов з тюрми, один високопосадовець з прокуратури області сказав: «Вони надіялися, що ти почнеш колотися, вони назвуть тобі свої умови і все закінчиться». Мені народний депутат України сказав, що за певну суму він вирішує всі питання аж до повернення на посаду директора училища.

– А сума яка?

– Десятки тисяч доларів. Надвелика сума. Йому було незрозуміло, як я можу не мати ні одного долара. Обшук нічого не дав. Звернення в банки – нема ні в якому банку нічогісько.

– Але якесь майно у вас є?

– Оце майно, де я живу. Це те, що я за 40 років своєї праці нажив.

– Ви облаштували у гуртожитках житло для викладачів і для себе?

– Дуже просто. Підніміться зараз на 5 поверх. Тут живе 30 педагогічних працівників, які б ніколи не мали житла. Причому є такі, що ціле життя, років по 30 працювали в системі освіти. І вони не мали нічого і не мали б, бо на вчительську зарплату. Друге, те що я взяв собі, це найгірше з того, що було. Це частина гуртожитку. Але років 40 тому прорвало рубу, залило і воно все поросло мохом. Чотири кімнати. Тут неможливо нічого іншого зробити, бо є під’їзд. Інші, хто живе наді мною, мають точно такі самі кімнати.

– Чим їздите до Ужгорода?

– Поїздом. Дуже зручно. Я взагалі поїзд люблю.

– З ким живете? У соцмережах пишуть про другу молоду дружину.

– Я живу з внуком. Він теж Роман. Більше нікого тут нема.

Я вам казав, яка проблема виникла в стосунках з моєю дружиною. Друге. Я б ніколи став священиком у випадку, якщо б я не взяв церковне розлучення. Мені не дадуть церковного розводу, якщо на то нема відповідних підстав. Підстав нема і не може бути, бо скажімо та особа, яка носить прізвище Півторак з 1978 року, вона ніколи не дасть згоди на це. На превеликий жаль, Півторак одружений. Моя дружина – Півторак Марія Олексіївна. Ми проживаємо в різних квартирах. Вона живе там, де ми жили до того, як я перейшов сюди, а я – тут. Я вам ще скажу, ті владики, яких я дуже поважаю, зацікавлені у тому, щоб я був разом з ними і ми розбудовували українську церкву. В такому випадку я навіть не маю права на крапельку неправди. Не прийнято це в церкві.

Роман Півторак перехрестився.

– Ще задовго до подій 2012 року неодноразово на собі відчув силу молитви священика. – поправляє підрясник і витирає сльози. – У 1983 році я важко захворів. Лікування у всіх лікарнях Тернополя нічого не дало. Не можуть поставити діагноз. А мені 26 років. Трапилася мені випадково у лікарні людина, яка сказала, що у Тернополі нема що робити, треба їхати до Львова, щоб подивився ендокринолог. Я почав збиратися до Львова. Але перед тим, як туди поїхати, приїхав до мами і тата. По дорозі зустрічаю жіночку, яка старша сестриця в церкві. Вона родичка і дуже добре до мене ставилася. А я вже йду на автобусну. Вона питає, що таке, а мама відповідає, що щось хворіє і ніхто не знає що таке. Вона каже: “Зараз дитино, чекай, я тобі допоможу. Для нашого священика ми купували нове облачення і я з його старої ризи вирізала той хрест, що по центру. Все старе спалила, але хрест вирізала. Я тобі дам і ти собі заший в костюм». Я так зробив і поїхав з цим до Львова.

Через два дні мені поставили діагноз – рак надниркової залози. Треба робити операцію. Знову приїхав додому. Думаю зайду до цьоці, подякую, що діагноз поставили. А вона каже: «Ромцю, ти не спіши, не дякуй мені ще ні за що. Я кожен день буду за тебе молитися». Мені у 83 році в Львові зробили операцію і я до сьогодні живий завдяки цілющим властивостям хреста з ризи священика і завдяки молитвам цієї побожної людини.

А тепер найцікавіше. Минуло кілька років. Я вже і забув про операцію. Спочатку дуже важко було, бо викинули пів боку одного. Костюм сходив. Я замовив собі тройку, такий гоноровий костюм, гарний. Пошили мені. Думаю, от я візьму хрест зі старого костюма. Зашивала його при мені теща. Я це бачив. Ось тут, як цьотка сказала, біля серця. Починаємо ми розпорювати, а ніякого хреста нема. Хто що хоче, хай собі думає. Але не має того хреста, з яким я їхав на операцію. У моєму розумінні він виконав те, для чого його мені дали.

Роман Півторак виховав двох синів. Святослав – журналіст і депутат міської ради. Олександр – має 5 вищих освіт. Став офіцером, артилеристом. Перебуває в зоні АТО. Невістка в Польщі на заробітках.

Не вміє користуватися Інтернетом. Телевізор дивиться постійно. Читає історичні книжки.

– У справах церковних перед новим роком був в архіві Тернопільської області. Це найбільше моє задоволення – працювати з документами, яким 100, 200, 300 років. В руки беру і чую, що зі мною говорить історія. І я з нею розмовляю. Я взяв документи, які стосувалися церкви в Соколові. Там є люди, яких я або знав або ще знаю. Там є мої рідні і близькі. Оце найбільше щастя, професійне.