Заробітчанин з Тернопільщини в пік епідемії місяць прожив в Італії під відкритим небом, харчуючись недоїдками

Більше сотні пройдених в Італії пішки кілометрів, життя просто неба і нарешті щасливе повернення додому. 39-річний заробітчанин з Тернопільщини Михайло Зеленюк, якого нещодавно розшукували в Італії, розповів “Терміново”, як опинився на вулицях Рима без знання мови, грошей, мобільного та інтернет-зв’язку і як врешті добрався до рідного села. 

Понад три тижні 71-річний Михайло Зеленюк із Золотого Потока Бучацького району розшукував свого сина – 39-річного Михайла, який за незрозумілих обставин зник в Італії 8 квітня.

Врешті 4 травня син вийшов на зв’язок з рідними, а вже 8 травня приїхав до дому та обійняв згорьованого батька.  “Всі діти дома зі своїми батьками”, – так підписала у соцмережі “Фейсбук” відео з батьком та сином Alesya Tataryn, яка допомагала Михайлові добратися до дому. Михайло Зеленюк старший щасливий, що його син вже вдома – з ним, дружиною та двома дітьми. Щоправда після повернення з-за кордону чоловік не може нікуди виходити, адже два тижні змушений перебувати на ізоляції. 

– Я ночами не спав, так переживав за сина, – чи живий, чи не голодний, – каже батько. – Його могли викрасти, вбити, забрати у трудове рабство. Я звернувся за допомогою у пресу, поліцію, Посольство України в Італії. Врешті син сам вийшов на зв’язок. А 8 травня за допомогою волонтерів добрався до дому. Дякую усім небайдужим, хто допомагав шукати Михайла.

Опинився на вулиці через родинний конфлікт

Зі слів Михайла, він поїхав у Італію в лютому цього року до родички допомагати їй робити ремонту у будинку, який вона разом з чоловіком-італійцем придбала у місті Ладісполі, що за 34 км від Рима.  Повинен був там провести водопостачання, електрику та встановити систему опалення.  Проте родичі не знайшли спільної мови і розсварилися, через що Михайло пішов від них.

Як пояснює чоловік, причиною конфлікту стали вимоги виконати усі роботи надто швидко, що для нього було неприйнятним. Опинившись без даху над головою, Михайло одразу  зателефонувати  рідним не зміг, тому що не мав доступу до інтернету і коштів на рахунку, а потім ще й розрядився телефон. 

– Я просто не витримав того всього і пішов. Морально було важко. Я сказав родчиці, що мені її грошей не треба, – пригадує чоловік. – 8 квітня в 4.00 встав, взяв свої речі і пішов. Перед тим скачав  карти Рима офлайн і пошукав, де є найближче українське консульство. Мені показало місто Вітербо, я пішов пішки туди, але «поцілував клямку». Там було написано, що у зв’язку з карантином консульство закрите, можна тільки дзвонити і писати онлайн. 

До слова, на сайті Посольства України в Італійській республіці справді вказано, що закордонні дипломатичні установи працюють в дистанційному режимі до 11 травня. Є лише телефон гарячої лінії та електронна пошта на випадок, якщо виникне потреба негайного консульського реагування. 

– Ну тоді я пішов у Рим. 80 км з Вітербо до столиці подолав за добу. Знайшов консульство, там також було оголошення з написом, що вони працюють тільки онлайн і по телефону. Приходив туди ще разів 5, але постійно було зачинено, – продовжує Михайло. – А карточки італійської я не мав, на рахунку у мене нічого не було. А потім телефон виключився, я шукав, де його зарядити. Там ніхто тебе не впустить просто так.  

Коли Михайло йшов з Вітербо до Рима, його  зупинили карабінери.

– Попросила показати документи. Один кудись телефонував, здається в консульство України, не знаю, що він там говорив, – розповідає чоловік. – Потім дав мені 5 євро і відпустив. Пояснив, де розташована зупинка, з якої їздять  автобуси у Рим, щоб я вночі не йшов.   

Порятунком став заледве знайдений Wi-Fi

Так Михайло Зеленюк скитався по Італії три тижні.

– Жив просто неба. А Рим місто небідне, там можна вижити. Зупинився в лісочку недалеко станції метро Ребібія. Спершу взагалі нічого не мав, потім матрац притягнув, один, другий, третій. Були дощі, але пристосувався. Знайшов таку вуличку, де італійці виносять в пакетиках хліб, часом сир, які не з’їли. Ці пакети вивішують на огорожу. Їх забирають потребуючі. Я румунів там часто зустрічав, ромів… Так і жив. Поліція мене не чіпала. Якщо ходиш, як роззява, то швидко вираховують. А я старався не викликати підозри, за собою доглядав. Воду набирав у пляшки у кранах, які є біля кожної станції метро. На  сонці загрілася, шампунь є, помився. 

У понеділок 4 травня Михайло знайшов автомобільну зарядку біля смітника і нарешті зарядив мобільний  

– Тоді пішов шукати інтернет, потрапив на таку вулицю, де вдалося знайти доступ до WI-FI, – розповідає він. – Бо там все платно, всюди просить номер карточки. А де її взяти? Я ж її не маю. А тут включив, пише: підключено. Я на Viber – не працює, Whatsapp – не працює, Facebook запрацював! На messenger дзвонити, а воно не йде. Тоді давай писати, написав сестрі, попросив поповнити рахунок. Вона дуже зраділа, що я знайшовся, давай дзвонити мені. Брат спершу не повірив, то я скинув йому фото. Потім подзвонила племінниця і сказала: “Тільки ніде не йдіть і не пропадайте, зараз за вами приїдуть”. За пів години приїхала волонтерка Леся – заробітчанка з нашого села. Вона орендувала мені кімнату на три дні, подзвонила, домовилася за буса в Україну.  За тих три тижні в Італії Михайло багато находив пішки. 

– Більше як половину Рима обійшов, до Ватикану ходив, щоправда  в середину не заходив, бо там поліція, а я не дуже хотів з нею зв’язатися, – каже чоловік. – Обходити обходив, але що це були за місця, не знаю. Шкода, що телефон був розряджений, то нема фото. Одне потім зробив, як вже зарядив телефон. Я не дуже втомився від того, що ходив так багато. Тяжкої роботи не було, тільки треба було думати, шукати, що, куди і як. 

*** Михайло Зеленюк раніше бував на заробітках у Польщі і в Росії. Найближчим часом знову збирається до Польщі. Каже, вже має запрошення. Про Італію чути не хоче. 

–  Ноги моєї там більше не буде, – каже він. – Зараз я щасливий, що вдома! А гроші я собі ще зароблю.