«До туалету ходимо в ліс із саперною лопатою»: як живуть люди за 20 кілометрів від Тернополя

Дарія Горон накладає у тарілки варений рис у хаті, яку купила з чоловіком Володимиром у селі Іванківці за 20 кілометрів від Тернополя. Після переїзду господиня готує їжу на туристичному пальнику та старій електроплитці. Газ до будинку не підведений.

— Джамбо, морда ти мохната! Приїхав дурний пес із цивілізації — не знає, шо таке гімно. До сусідів вчора на подвір’я побіг. Тепер весь в гімняках, смердить страшно. Певне, будем на озеро везти мити, — 32-річний Володимир Горон гладить морду кудлатого хаскі на подвір’ї хати в селі Іванківці, за 20 км від Тернополя.

16 травня він із дружиною 29-річною Дарією та трьома дітьми переїхав жити до села.
Розмовляємо на порослому травою подвір’ї біля глиняної хати під шифером. Коло порога купою лежать речі, накриті синім тентом. З-за дверей визирає голий малюк — менший син 2-річний Марко.

— Я в Тернополі на квартирі виріс, а дружина — киянка в третьому поколінні. Її родичам цієї хати не показуєм поки що. Захочуть забрати Дашу назад на Печерськ, — сміється. — Життя в селі знімає багато проблем. Діти на бетоні не граються, і дивитися за ними постійно не треба. Випустив на подвір’я – вони гуляють, а в тебе руки розв’язані. У Тернополі, щоб трикімнатку купити, треба 50 тисяч доларів. Цю хату з 25 сотими землі за 5,5 тисячі сторгував. Чисте повітря, ліс під боком і продукти дешеві. За 3 літри молока “десятку” просять. Учора бабусю підвіз на машині, вона обіцяла задарма яєць принести.
Навпроти хати на ділянці стоять два намети. Родина планує жити там, доки ремонтуватимуть будинок.

— Тато, треба подорожника! — доноситься дитячий крик із великого шатра.

— Діти зараз трохи в шоці, бо трава висока, кропива жалиться. Ще й комарі й мурахи кусають. Для них це як похід на природу. Даша їм від укусів придумала подорожник прикладати. Помагає психологічно, — бредемо у траві до наметів.

— Рятувальна команда вже в дорозі! — гукає до дітей.

У шатрі плаче 5-річний Ярослав. 7-річна Яна сидить на туристичному килимку поряд.

— Куда вкусила? У п’ятку? Візьми, Яська, приклади це раненому бійцю, — дає листок подорожника дочці.

Господиня кличе до будинку снідати. Сідаємо за великий дерев’яний стіл. Діти вискакують із ногами на старий брудний диван, пише Gazeta.ua Частина кімнати завалена ящиками та пакетами з речами. Біля входу — грубка.

— Може, знаєш, хто їх забрав би? Викидати не хочеться, а в хаті не потрібно, — Володимир показує на величезні образи Ісуса і Богородиці на стіні.

Дарія шукає по пакетах тарілки. Накладає в них варений рис. Відкриває літрову банку консервованого перцю. Подружжя їсть з однієї великої миски.

— Учора рис підгорів, а потім у пальнику бензин кінчився. Забили. Напилися молока і лягли спати. Трохи нервові були через той переїзд. Правда, жона?

— Тепер не знаю, де які речі. Треба завжди за найменшим дивитися. Той може звідкись сокиру витягнути. Учора закрив зсередини двері ключом. А ми бігаєм кругом хати. Вікно було цвяхами забите. Я їх відколупала. Яся всередину залізла, провернула ключ у дверях. Чоловік поїхав у Тернопіль, а в нас, з’ясувалося, їсти нема шо. Мусіли в магазин іти за кілометр, — господиня скидає недоїдений дітьми рис в тарілку собаці.

— У хату хочемо остаточно поселитися до холодів. Зараз треба дах перекривати, отут кухоньку зробим, — господар показує комору біля входу в хату. — В кімнаті ремонт з нуля потрібно робити.

Відсуває мішки з пожитками, якими завалені двері в іншу кімнату. Там стіни не штукатурені, підлоги немає.

Дружина ставить на стару електроплитку каструлю води для чаю. Вона закипає через 1 год. Чоловік виходить надвір. У купі речей знаходить саперну лопатку.

— Туалет тут, може, колись був, але його знесли. По потребі ходим у ліс із саперкою. Потім зробим туристичний варіант — яму з палаткою, доки санвузол у хаті вставим.
Родина лаштується в Тернопіль до матері чоловіка.

— Помитися треба і речі попрати, — Дарія пакує в авто пакет брудних речей. — Плануємо їздити в місто у справах тричі на тиждень. Я керую магазином дитячих товарів. Чоловік — туристичною компанією. Більшу частину роботи можемо робити через інтернет. Дітей улаштуємо в сільську школу.

— Ні друзі, ні родичі не дивувалися, що в село переїжджаєм, — додає Володимир. — Кум питає про ціну сусідньої хати. Хоче також тут жити із сім’єю. За пару років зробимо тут молодіжне поселення.

Подружжя познайомилося в печерах на Тернопільщині. Володимир проводив там екскурсії. Дарія була туристкою. Побралися вісім років тому.