У тернопільських маршрутках знимкуватимуть людей, котрі читають книгу? – Як побороти синдром “капці проти книжки”

Нещодавно у соціальній мережі знайомий розмістив добірку світлин, на яких зображені люди, котрі читають у метро. Запропонував зробити схожий проект у Тернополі.

А що метро у нас поки не завелося, висунув ідею знимкувати тих, котрі читають у маршрутках. Ось тільки дуже скоро виявили, що бачити людей із книжкою в засобах громадського пересування доводиться не так уже й часто, точніше, зовсім рідко. Тому далі розмова перейшла у неконструктивне русло, означене темою «читають мало», і намагання розібратися, у чому корінь цього. 

А й справді, об’єктивних причин, які обмежують доступ до книги, як кіт наплакав. Не будемо, наприклад, зачіпати того, що чимало зі світової класики чи бестселерів українською поки не перекладені. Але ж більшість з розряду старого-доброго чтива у книгарнях є. Є воно й у книгозбірнях. Так, в останніх хронічна біда з поповненням, пише “Вільне життя плюс”. Проте їх ресурси досить значні, та й користування бібліотеками не вимагає ніяких затрат.

Тут ми підійшли до маніпулятивного постулату «книжки дорогі, грошей на них не вистачає». Навіть елементарні підрахунки щотижневих витрат на харчі покажуть, що, трохи зекономивши, можна було б спокійно придбати томик-другий. Звісно, тут можна прокоментувати: без книжки людина виживе, а ось без їжі… Так, раціо у тому є. Але книжки, як жир, який зберігається тривалий час, ба навіть безстроково. Та що найважливіше — використовувати знання, почерпнуті з них, можна безкінечно.

Книжки, наче довгострокові капіталовкладення. А у нас чомусь цінності більш марафонського характеру — якщо вигоди немає тут і тепер, то одразу ж спадають на думку міркування про ризик, втрати й інші речі не надто позитивних категорій. Зрештою, воно не дивно. Звідусіль пресують, жахають дефолтами й кризами, сотнею Дамоклових мечів, дбайливо розвішаних над головами. Про яку ж перспективу думати?

Проте є навіть глобальніше пояснення того, чому книжка як продукт не така ходова, як, наприклад, капці. Подерті мешти — це не тільки й не стільки незручно, як не статусно. У подертих капцях тебе не поважають. Цей гандж помітний всім. Натомість, коли у знаннях причаїлася прогалина, її (у вас багато на те шансів) помітить не так багато людей. Таким чином, логічно підходимо до системи цінностей. З усього можна висновкувати, що у більшості на вершечку піраміди потреб розташовується однозначно не бажання купувати\читати книжки. Тут можна все звалити на державу й те, що вона не пропагує, не піднімає цінності красного слова.

Цими днями натрапила на інтерв’ю письменниці Оксани Забужко для одного з телеканалів. «У деяких європейських країнах та сама біда, що і у нас… У Польщі, скажімо, також «не читають», — зауважила вона. — Там ситуація за цифровими показниками навіть трошки гірша од нашої. За останніми дослідженнями, «регулярних читачів» серед польського населення — 39 відсотків. («Регулярний читач» — це людина, яка читає на рік (не падайте!) не менше семи книжок). Але там держава після таких досліджень б’є тривогу — починається розробка державних програм пропаганди книжки. У Німеччині, яка є читацьки однією з найблагополучніших, вони — просто звірячі! Бачили б ви, як у них дітей цілими школами возять на Лейпцизький та Франкфуртський ярмарки… Це ціла система заходів, розрахована на багато років. Держава над цим працює. А у нас дисфункційна держава, яка на перспективу працювати в принципі нездатна».

То як «навернути» до книги? Силові методи допоможуть, як мертвому припарки. Можна запропонувати такий варіант: прикладом. Якщо зверху немає ніяких ініціатив щодо впровадження читання, варто брати ситуацію до рук, а точніше — книгу до рук. Із виглядом неземного задоволення (яке, власне, й дає добра книга) заражати всіх навколо любов’ю та бажанням до читання. І тим піднімати статус споживання красної словесності.