«Я відчуваю, що не повернуся живим з війни»: Роман Стащук з Тернопільщини віддав життя за Україну

«Завтра виїжджаю, невдовзі побачимося і все буде добре» – одні з останніх слів, які воїн Роман Стащук встиг сказати своїм рідним. 12 січня він планував завершити завдання на Донеччині, а після – їхати у рідну Білозірку. Удома на Романа чекала хвора мама, він повернувся, але назавжди – «На щиті».

Турботливий син та брат, люблячий батько, найкращий друг та відданий патріот – саме так відгукуються про загиблого Романа Стащука. 36-річний воїн народився на Житомирщині, але все своє життя провів на Лановеччині. За фахом – професійний зварювальник, у руках якого метал ставав мистецтвом. Роман не лише міг створити ворота та двері, а й ніколи не зачиняв їх перед тими, хто потребував допомоги, пише 20 хвилин.

Він любив танці, музику, риболовлю, свою справу та Батьківщину. А по життю дотримувався кредо: «Бути, а не здаватися! Робити, а не просто говорити!» Тому і не всидів вдома від початку повномасштабного вторгнення.

За його плечима виконані бойові завдання на Київщині та Донеччині, врятовані життя побратимів, але себе зберегти не зміг. Ворожий дрон скинув вибухівку на авто, в якому перебував Роман з командиром та начальником артилерії. У захисника залишилася мама Галина, сестра Леся, донька Олександра та багацько друзів, побратимів, які пам’ятатимуть його завжди…

Наш Роман – душа компанії

Роман Стащук змалку був активним та працьовитим. Без його участі не проходила жодна дискотека, творчі вечори чи збори. Він не лише долучався, а й залюбки допомагав з організацією. Зі слів друзів, Роман – душа компанії.

– У мої шкільні роки Рома був найкрутішим хлопцем в районі. Славився запальними танцями, особливо брейком та тектоніком. Встигав на балконі клубу крутити музику, запалювати на дискотеках. Завжди був щирим і відкритим, допомагав всім. Інколи навіть залишав свої справи й біг допомагати іншим. У нашого Ромчика було рішення на кожну задачу, на кожну проблему. Як чогось не знав, то казав до мене: «Михайлівно, зараз щось вигадаємо, зараз щось зробимо, не переймайся». І йому вдавалося це зробити. З будь-якої ситуації, навіть найгіршої, він виходив з усмішкою, ще й всіх довкола підбадьорював, – розповідає подруга, кума Ольга Бітківська.

Найбільше місце у серці Романа Стащука займала родина. Його батько помер, тож він був єдиним чоловіком, підтримкою, опорою для мами Галини та сестри Лесі. Між ними панувала атмосфера драйву, довіри та щастя, вони були найріднішими.

– Я старша за брата на сім років і пам’ятаю, що постійно ним опікувалася. Батьки ростили нас як одне ціле, ми ніколи не сварилися, тільки сміх, підтримка та жарти. Рома назавжди залишиться маминим сином, він був схожий на неї, вона його дуже любить, але «не панькала», виховувала мужнім і справжнім чоловіком. Він жив нами, завжди намагався балувати, робити приємності. Наприклад, з першої своєї зарплати подарував мені срібне колечко, і я досі його зберігаю, це тепер лише пам’ять, – говорить сестра Леся Бак.

Весь час Роман Стащук присвячував зварюванню, це була справа його душі. Він допомагав ремонтувати автівки, виготовляв котли, ворота, паркани та двері. Зі слів друзів, у його руках метал наче оживав.

– Пам’ятаю, як він розвалив стару хату і на її місці збудував собі гараж, де проводив дні і ночі, майструючи нові вироби. Він ще мав аргоновий зварювальний апарат і так тішився, коли купив його, неначе дитина. Двері його гаражу ніколи не зачинялися, всі знали, що можна прийти й Петрович виконає. Якщо хтось щось просив, то він казав: «Будь ласка, запрошую вас у гараж». І так, майже ніколи не хотів брати гроші за свою роботу, інколи доводилося навіть сваритися, бо ми розуміли, що це його час, його ресурси. Він планував масштабуватися, розширюватися, створити власний бізнес, – згадує Ольга Бітківська.

Відпочивав за риболовлею. З новими вудками міг просидіти на березі річки кілька днів. І обов’язково похвалитися друзям, що вдалося наловити.

– Інколи він був, як мала дитина. Обов'язково мусив похвалитися рибою, яку зловив, приносив до нас, щоб був доказ. Як у той момент сяяли його очі, – додає пані Ольга.

Знаходив час і на доньку Олександру. Зі слів рідних та друзів, дівчинка – маленька копія захисника. Та ще й активна, обожнює музику, танці та підкорює сцену всеукраїнських конкурсів.

А що я скажу доньці, коли запитає про війну

На захист України Роман Стащук став з перших днів повномасштабного вторгнення. Спочатку записався до місцевої територіальної оборони, патрулював разом з односельцями. Пізніше у складі 52-ї окремої механізованої бригади його направили на Київщину, де виконував бойові завдання, а згодом у складі 63-ї окремої механізованої бригади – на Донеччину.

– Роман мав статус обмежено-придатного, бо у нього були порвані меніски на обох ногах, в одному коліні встановлена металева плита, а на іншому – запалення. Я пишаюсь своїм братом, що він не ховався, самостійно став на захист Батьківщини, але постійно переймалася. Я казала Роману, що він залишився один чоловік на всю родину, але у відповідь чула: «Мала, у мене є донька. Що я їй скажу, коли вона запитає: тату, де ти був, коли в Україні тривала війна?» Постійно підтримувала з ним зв’язок, передавала мазі, вітаміни, бо ситуація з ногами була критична, – говорить сестра бійця.

Під час відпусток Роман завжди був з родиною. Якщо сестра приїздила з Ізраїлю до Білозірки, то він обов’язково відпрошувався на кілька днів, обов’язково зустрічав свою Лесю. Вдома він ходив у цивільному одязі, а на всі прохання мами та сестри одягнути форму казав: «Я пішов на фронт не для почестей, не для пільг. Я хочу, щоб Україна була незалежною, вільною державою».

— Вдома Роман не любив порушувати тему війни, продовжував жартувати на людях. Щоб поговорити з ним відверто, мені доводилося чекати другої ночі. Він був досвідченим водієм і розповідав мені, як рятував життя хлопців, які підривалися на мінах, як доводиться їхати з вимкненими фарами, щоб забрати поранених чи загиблих і не потрапити під ворожий обстріл. Останні пів року він був закритішим і наголошував, що дуже втомився і хоче, щоб це швидше закінчилось, – згадує старша сестра.

17 грудня 2024 року мамі захисника провели хірургічне втручання на серці. Тоді Роман Стащук мав всі необхідні документи, аби повернутися до цивільного життя, але він знову поїхав на фронт. Крізь сльози Леся Бак каже, він вже був виснажений, говорив відверто, що не повернеться з війни живим, але вони намагалися не думати про погане.

– Я проживаю в Ізраїлі, тож тільки Роман міг бути постійно з мамою. Благала його не їхати на фронт на що він відповідав: «Діти мого колеги пів року не бачили тата. Якщо я зараз не приїду, то йому не дадуть відпустки». Проводжала його на потяг, знову благала не сідати, але він лише сильно мене обійняв і пішов. Я відчула, що все не так, як завжди, – каже сестра Леся.

У світі на одну добру усмішку стало менше

12 січня боєць разом з командиром та начальником артилерії мали виконати виїзне завдання. З першої спроби не вдалося, адже росіяни обстріляли автівку. Замінивши транспорт, бійці вдруге вирушили у дорогу, де на них вже чекав ворожий дрон. Через скид вибухівки троє військових отримали поранення несумісні з життям і загинули на місці.

– Роман з побратимами загинули 12 січня орієнтовно о 23:30 біля населеного пункту Ямпіль, що на Донеччині. І саме у цей час на мені розірвався браслет, а також з одягу відпав ґудзик. Тоді зрозуміла, що трапилося щось недобре, – згадує пані Леся. – Першими про смерть повідомили побратими з іншої бригади. Вони знайшли тіла дорогою, зв’язалися з моєю донькою в соціальних мережах і надіслали фото закривавленого військового документу, надали й відео, де видно Рому. Я сіла на підлогу і почала кричати, не могла повірити, що брата більше немає, що окупанти його вбили.

Вже за кілька годин до будинку захисника приїхали працівники військкомату, які повідомили мамі трагічну звістку.

– Напередодні смерті Роми в його кімнаті відпало та розбилося дзеркало, тоді мама сказала, що дуже злякалася. А коли вранці 13 січня він не брав слухавку, то вона почала нервувати. Дзвонила до Роми кожні 15 хвилин, казала доглядальниці, що буде їхати в ТЦК і вимагати поговорити із сином. Але вони випередили і мене, і маму. Добре, що привезли із собою медсестру, яка дала заспокійливе. Бо найбільше я переймалася, що вона не переживе цю звістку, – розповідає сестра.

У Романа та Лесі була традиція – він завжди зустрічав її, коли приїжджала додому. Навіть з фронту виїжджав швидше, щоб дотримуватися домовленостей. Але вперше і востаннє пані Лесі доводилося зустрічати брата…коли до рідної Білозірки він повертався «На щиті».

– Коли ми з мамою сиділи біля труни, вона просила не давати їй заспокійливі, щоб по-справжньому попрощатися із сином. Сотні людей відклали свої справи і зібралися, щоб провести в останню путь нашого захисника. Люди не стримували сліз…Зараз лише чекаємо Рому у снах, але поки не приходить. Мама має у будинку нагороди та світлини брата, постійно з ним вітається, цілує, щось розповідає. Планує поставити йому пам’ятник, а також тішиться тим, що він залишив у пам’ять про себе донечку Олександру, яка мотивує триматися, – наголошує пані Леся.

Під дописом про загибель Романа Стащука десятки повідомлень від знайомих, друзів, односельчан. Люди пишуть, що досі не можуть повірити у смерть такої світлої, доброї людини. Попереду все життя… У лютому мав святкувати 37 років, але війна забрала його.

– У цьому світі, де хтось просто так може забрати чиєсь життя, стало на одну добру усмішку менше, на небі стало на одну щиру душу більше… Боже, невже то правда? Невже? Він же вмів з будь-якої ситуації вийти жартуючи. Чому цього разу не так, Боже? – каже Ольга Бітківська.

Романа Стащука поховали на кладовищі у селі Білозірка. Нині родина збирає підписи, аби присвоїти йому звання Героя України (посмертно). Вони просять всіх небайдужих долучитися.